Майже щороку в Україні влітку починається суспільне збурення, викликане черговим підвищенням цін на енергоносії. Цей рік не був винятком. Тарифи для населення в середньому підскочили на третину. Знову і знову скликаються наради, виголошуються заклики економити газ, мазут, вугілля. І, звичайно, електроенергію. Мабуть, це все так, адже енерговитрати на одиницю продукції в Україні в чотири-п'ять разів сьогодні вищі, ніж у розвинених країнах світу. До речі, ці країни і виробляють електроенергії в перерахунку на душу населення в 4-5 разів більше (перед ведуть США).

Наша держава щороку виробляє її майже 140 мільярдів кіловат-годин. Сумарна потужність всіх встановлених енергоагрегатів перевищує 25 тис. МВт. Звичайно, у світовий енергетиці діють загальні тенденції і так чи інакше вони відбиваються на ситуації в нашій країні.

Про становище в українському енергетичному комплексі, шляхи подолання кризових явищ, а також можливості використання відновлювальних та альтернативних енергетичних джерел розмірковує Юрій ЖАБСЬКИЙ, генеральний директор виробничо-енергетичного об'єднання "Вітроенергопром".

Запити індустріального людства

Нашу еру хоч і називають атомною, але вона передовсім за все електрична. Кожне десятиріччя зумовлює збільшення споживання електроенергії в середньому вдвічі. Останнім часом передові країни навчилися істотно зменшувати використання так званих невідновлюваних енергоносіїв, точніше вуглеводнів. І в той же час у світі працюють 440 ядерних реакторів. США, Франція, Китай твердо проводять лінію на розвиток атомної енергетики (чого лише вартий задум Китаю протягом кількох найближчих років збільшити кількість ядерних енергоблоків на три десятки).

В Україні на АЕС сьогодні виробляється половина вітчизняної електроенергії. Теплові електростанції, якими ми колись пишалися, зараз застаріли. Їх виробниче обладнання дуже зношене, витрати вугілля, а ще більш газу і мазуту на вироблену кіловат-годину неприпустимо великі і до того ж продовжують збільшуватись. Українське суспільство, навчене гіркими уроками Чорнобиля, ставиться до нових проектів розширення мережі АЕС не просто обережно, а й в цілому негативно.

Безперечно, потреби української економіки і соціальної сфери диктують суспільству той тип енерговиробництва та енергоспоживання, котрий, як кажуть бухгалтери, є в наявності. Але державному керівництву, а також фахівцям, цілком зрозуміло, що Україна не може миритися з таким станом речей. Насамперед необхідна цілісна система заходів, спрямованих на загальне енергозбереження. За приблизними оцінками, Україна може протягом 3-5 років скоротити енергоспоживання майже вдвічі і працювати у цьому напрямку далі, аж поки не досягне європейських стандартів. Але світ знає й інші шляхи задоволення своїх енергетичних потреб за рахунок використання безпаливних технологій, зокрема енергії сонця, вітру, тепла земних глибин, біомаси, припливних і відпливних хвиль тощо.

Невикористаний дарунок

Той, хто бував на виставках у німецькому Ганновері, звичайно, звертав увагу на облямовану фотоелектричними елементами стелу, яка не тільки рекламувала використання сонячного випромінювання, а й робила свій внесок у забезпечення міжнародного експоцентру реальною енергією.

У нас в Україні теж була "сонячна" станція біля міста Щолкіне у Криму. Її, на жаль, в кризовий період було знищено. Сьогодні тільки на кількох підприємствах, здебільшого на аматорському рівні, використовуються в допоміжних цілях сонячні батареї. Про промисловий масштаб чи застосування у сфері житлового господарства тут говорити не доводиться. На жаль, великі міста Півдня і Сходу України, де кількість сонячних днів достатня, для ефективного використання енергії нашого життєдайного світла нічого не роблять у цьому напрямку.

Той самий докір стосується і використання тепла землі, а також утилізації органічних відходів для одержання біогазу на звалищах і у сільськогосподарському виробництві. Ці енергетичні дари наше суспільство так і не спромоглося поставити собі на службу.

Запряжений вітер

На сьогодні Україна послуговується атомною, теплоелектричною і гідроелектричною енергією. З 1997 року до цього шляхетного реєстру долучилася і вітроенергетика. Зараз працюють п'ять промислових вітрових електростанцій. Найбільша серед них Новоазовська, де встановлено 186 малих (100-кіловатних) і три новітніх (600-кіловатних) вітрогенераторів. За роки своєї роботи у широкому степу біля моря вони зекономили багато тисяч тонн умовного палива, не викинули в атмосферу жодного грама шкідливих речовин, а головне забезпечували південь Донбасу, де завжди відчувався дефіцит електроенергії, промисловим струмом.

З часу пуску перших вітроагрегатів, Україна пройшла дуже важливий етап технічного розвитку. І нас, фахівців, тішить, зокрема, те, що наша промисловість навчилася випускати власні вітроелектричні установки. Спочатку це були невеликі - стокіловатні, а зараз уже і сучасні - шістсоткіловатні. Це виробництво налагодили відомий "Південмаш", київський "Електронмаш" та їх суміжники. Треба прямо зазначити, що порівняно з вітроустановками Данії, Німеччини, Іспанії і, звичайно, США, наші ще не такі потужні та економічні, але ми віримо, що у нас все ще попереду.

Хоч як це прикро усвідомлювати, але реалії свідчать, що в Україні, незважаючи на складнощі з енергоносіями, так і не відпрацьована концепція державної тарифної політики стосовно альтернативної енергетики.

Переваги "зеленого тарифу"

Однією з передумов вступу нових держав до Європейського співтовариства є зобов'язання новачків істотно розвинути альтернативну енергетику, зокрема вітрову. У цьому закладено глибокий сенс. Адже зовсім неможливо стати повноцінним партнером для тих країн, які послідовно зменшують свою залежність від іноземних і шкідливих за своїми наслідками енергоносіїв. Отже треба багато працювати, щоб вийти на рівень тих держав. Натомість зрозумілим стає те, чому ці передові країни віддають перевагу власним і відновлюваним джерелам енергії: інші - і дорогі, і призводять до певної залежності.

Україна, яка продекларувала свій вступ до ЄС, якщо нічого не робитиме, то ще довго залишатиметься просто мрійницею на чужому святі. Сама логіка життя вимагає, щоб проблема була врегульована законодавчо.

Група депутатів вносила відповідний законопроект, який у разі перетворення на закон відкривав широкі можливості для створення в державі конкурентного середовища, інвестиційної привабливості і насправді широкої зацікавленості суспільства у енергетичній безпеці.

На жаль, до обговорення законопроекту справа не дійшла. Ідея цього документа була запозичена у новоприйнятих до ЄС держав, зокрема Естонії, яка вже втілила в життя принципи так званого "зеленого тарифу", а, власне, це спеціальна ціна на електричну і теплову енергію, вироблену з альтернативних джерел. Величину тарифу встановлює Кабінет Міністрів, вона враховує багато чинників і загалом є пільговою і стимулюючою виробництво. Досить сказати, що запровадження такого заходу негайно зробило б всі п'ять вітроелектростанцій України прибутковими та інвестиційно привабливими (зараз вони планово збиткові). Новий тариф, безперечно, стимулював би прискорене будівництво ВЕС України, розвиток профільного машинобудування, зниження цін на вітроенергетичне обладнання і підвищення його якості.

У своїх програмах розвитку провідні країни світу до 2020 року намічають довести обсяг споживання вітрової електроенергії до 12 відсотків від загального виробництва. Інвестовано буде понад 700 мільярдів євро. Ці цифри мають переконати всіх, хто ще має сумніви у необхідності запрягти і наш український вітер.

Якщо енергетичні проблеми вже давно непокоять Україну, то в Донбасі це відчутним стало ще раніше. Індустріальний регіон виробляє і споживає електроенергії більше, ніж будь-який інший, адже тут розташовано 20 відсотків усіх українських потужностей, вони генерують майже третину загальнодержавного виробництва електроенергії. В собівартості тонни вугілля, видобутого на пологих пластах, половина припадає на ціну електроенергії, а на крутоспадних пластах - і всі 90 відсотків. Це дуже багато. Проте аналогічні витрати маємо також у металургії. Дуже занедбане і житлово-комунальне господарство. Одне слово, у Донбасі зокрема і в Україні загалом сьогодні електроенергії занадто багато для того, щоб вважати себе бідними, і занадто мало, щоб вважатися багатими.