Розмова з Іваном Зозулею, головою правління ВАТ “Гірхімпром”, академіком АГНУ

Багато років поспіль Галичина, зокрема Львівська й Івано-Франківська області, мали власну “велику хімію”. Її забезпечували надра з покладами калійної руди та сірки. Причому розвідані запаси цих мінералів сягають п’яти мільярдів тонн. Що ж відбувається з галуззю нині – про це наша розмова з головою правління ВАТ “Гірхімпром”, кандидатом технічних наук Іваном Івановичем Зозулею.

– Поклади калійної руди виявили ще 1873 року в стебницькій шахті, де видобували сіль. Та лише з 1922-го її почали видобувати для використання як мінерального добрива. Після закінчення Другої світової війни потужність рудника швидко довели до мільйона тонн. Після цього в 1960-х став до ладу ще один рудник, утричі потужніший за перший. Із 1967 року на базі родовищ калуш-голинської групи на Івано-Франківщині працювали дві шахти та єдиний у світі калійний кар’єр, які разом за дванадцять місяців видавали близько двох мільйонів тонн руди.

– Іване Івановичу, ви все говорите в минулому часі, що ж нині?

– Затухання видобування калійної руди розпочалося 1983 року.

Тоді сталася екологічна катастрофа: в Стебнику прорвало дамбу хвостосховища – і в ріку Дністер потрапило майже п’ять мільйонів тонн розсолу. Після цього обсяг виробництва зменшили, підприємство стало збитковим. 1987 року зупинили та демонтували збагачувальну фабрику. В рудник №2 прорвалися підземні води. З ними боролися аж 20 років, але безуспішно, тож шахту закрили, а з 2003-го почали затоплювати її.

По-іншому розвивалася ситуація в Калуші. В 1990-ті роки запаси руди в шахті вичерпали, але ще перед цим там розпочали будувати нову шахту. Встигли пройти стовбури та з’єднати їх горизонтальною виробкою. Але нестача коштів зупинила будівництво. На фабриці ж із виробництва сульфатного добрива обвалилася покрівля, підприємство перетворилося на руїну. На Івано-Франківщині діє лише кар’єр. Однак його продукція – незбагачена руда – містить лише 12% окису калію, її практично ніхто не купує.

– Можливо, калійні міндобрива й не потрібні…

– Навпаки – дуже потрібні рослинам, бо інакше вони хворіють, стають неповноцінними. Нестача калію в людському організмі – одна з причин серцево-судинних захворювань. Попри це, останні років з п’ятнадцять у ґрунт на полях вносять не більш ніж п’ять відсотків калію, а потреба становить близько двох мільйонів тонн на рік. Причому завозять міндобриво здебільшого з Білорусі, воно містить CaHL. У нас же робили безхлорні калійні добрива.

– Які найближчі перспективи?

– Розробляли державні програми “Калій України”, однак не реалізували жодної, позаяк не знайшлося коштів на це.

– А приватний капітал? Може, іноземні інвестори…

– Було з п’ять серйозних фірм, які зацікавилися стебниківським “Полімінералом”, вони готові були вкласти близько мільярда доларів. Проте підприємство включили до переліку тих, які не підлягають приватизації. Тож потенційні інвестори втратили інтерес до нього. Вже не перший рік калійна шахта у Стебнику не видає руди, але шахтарі спускаються туди, щоб підтримувати екологічну рівновагу, що з кожним роком потребує дедалі більших витрат. І все це може закінчитися екологічною катастрофою. Так, рудник №2 в Стебнику заповнюють агресивні розсоли, які, за прогнозом, на початку 2007 року почнуть розчиняти так звані целики, що утримують гірничий масив від обвалу. А обвал загрожує справжнім землетрусом, наслідків якого неможливо передбачити.

– Ви намалювали сумну, навіть загрозливу картину. Який же вихід?

– Сподіватися на реанімацію калійних гігантів, мабуть, марно. Але природні багатства потрібно використовувати. А саме – соляні розсоли, накопичені в шахтах і в кар’єрі. В них є близько 400 грамів на літр сульфатів і хлоридів калію, магнію та натрію. Їх можна застосовувати в хімічній промисловості й у медицині. Адже з розсолу можна отримати низку хімічних продуктів, насамперед безхлорні високоякісні калійні добрива та композиції, призначені для вирощування екологічно чистих рослин. Окрім того, можна виробляти сульфат натрію для паперової та скляної промисловості, окис магнію, каустичну та кальциновану соду, поташ, кухонну сіль тощо. Це потребує наукових і дослідно-промислових робіт. А от випуск сульфату натрію можна розпочинати хоч уже за мінімальних витрат.

Давно відомо про унікальні цілющі властивості розсолів, це підтверджує інститут курортології. Скажімо, в Польщі соляна шахта Величка вже понад десять років функціонує як туристичний і бальнеологічний комплекс і приносить прибутки. А Стебник розташований лише за три кілометри від курорту Трускавець. До того ж у руднику №1 є величезні підземні зали, де можна розмістити лікарню, проводити концерти, інші масові заходи. А на місці рудника №2 можна провести керовану посадку поверхні та створити озеро.

– А як же міндобрива, які так потрібні сільському господарству?

– Їх можна й далі купувати за кордоном, якщо не вдається відновити власне виробництво. Зате, якщо налагодити переробку розсолів, спорудити бальнеологічно-туристичну зону, чимало мешканців Стебника отримають роботу, стабільну зарплату, та й бюджет міста поповнюватимуть.

– Від калію перейдімо до сірки. Пригадую, що понад 90% її запасів у всьому колишньому СРСР було розвідано саме в надрах Львівщини. Ще одне невелике родовище розташоване в казахстанському Гуардаку. Чому ж зупинили видобування цього мінералу?

– Не зовсім так. Ще до нинішнього року в Яворівському районі діяла підземна виплавка сірки. А от кар’єри не діють уже довше. Просто сірку почали отримувати з нафти та газу. “Легкі” нафту й газ із родовищ у Росії, Казахстані вже вибрали, тож почали видобувати з великим вмістом сірки. Також дуже зросли вимоги до чистоти викидів в атмосферу. В підсумку сірки є значно більше від потреб. Наш інститут, до речі, розробляє для Казахстану проект складування сірки на тривалий період. Ця держава готова віддати велику кількість мінералу ще й доплатити за це. Хоча, думаю, мине кілька десятків років, родовища нафти й газу, які нині експлуатують, будуть вичерпані – і про яворівську та роздільську сірку згадають знову.

– Але, як викажете, минуть роки... Що ж робити з кар’єрами, хвостосховищами тепер?

– Коли експлуатували Яворівський кар’єр, до нього потрапляло близько 120 тисяч кубометрів підземних вод на добу, в Роздільський – 15 тисяч, Подорожненський – сім тисяч кубометрів, причому з умістом сірководню 50 міліграмів на літр. Ці потоки відкачували навіть після припинення експлуатації кар’єрів, скидаючи воду в річки басейнів Вісли та Дністра. Припинили робити це після того, як ми довели, що затоплення кар’єрів без попередньої гідроізоляції водоносних порід не матиме суттєвих негативних наслідків. Це рішення дало змогу припинити забруднення річок мінералізованими водами, атмосфери – сірководнем, зберегти сотні мільйонів грошей, перетворити кар’єри на озера. Найбільшим із них буде Яворівське водоймище з площею дзеркала води дев’ять квадратних кілометрів.

– Якої ж якості буде вода в ньому? Насичена сірководнем?

– Нині глибина нового Яворівського озера сягає 68 метрів, верхній 20-метровий шар води насичений киснем, там уже водиться навіть “біла” риба. Коли озеро заповнять, вода з нього піде самотоком у старе русло річки Шкло.

На місці Роздільського сірчаного кар’єру створюють три озера – Чисте (площа 10 га, глибина – 15 м), Середнє (площа 45 га, глибина – 12 м) і Глибоке (площа 82 га, глибина 40 м).

– Нові водоймища для “сухопутного” Львова – дуже добре. Та все ж не полишають сумніви щодо якості води в них.

– Нормальної, доброї якості, придатна для купання, підводного плавання, розведення риби. До речі, ми не піонери в цій справі. Сусіди поляки перетворили на штучну водойму сірчаний кар’єр Махув. Причому витратили на всі роботи 200 мільйонів доларів. Але там є особливості. З одного боку, вздовж борту протікає Вісла, а між ними проходить міжнародна автотраса. Тому вжили максимальних заходів, щоб запобігти будь-яким “нештатним” ситуаціям.

– Отже, наступного року всі охочі зможуть відпочивати на берегах найбільшої в Галичині водойми – Яворівського озера?..

– Його ще потрібно як слід облаштувати. І тут, на наш погляд, важливо, щоб був один серйозний господар, а не багато. Це могла б бути акціонерна спілка, яку створила б місцева влада з приватним бізнесом. Тоді процес освоєння водойми був би керованим, його здійснювали б за єдиним планом. І відпочивати там зможуть тисячі людей.