Вже півтора десятиліття вугільна галузь України ніяк не може вийти з тяжкої економічної кризи. Дехто вважає, що це прямий наслідок нашої державної незалежності, хоч насправді це зовсім не так, бо через таку ж ситуацію пройшли вуглевидобувні країни Європи. Різниця лише у тому, що вони або різко зменшили видобуток вугілля, або взагалі його припинили.

Для України обидва ці шляхи неприйнятні. По-перше, для нас вугілля - це єдиний реальний енергоносій, а по-друге, незважаючи на ринкові реалії, держава не звільняє себе від соціальних забов'язань перед суспільством і, зокрема, перед шахтарями.

Одним із заходів, спрямованих на глибокий і фаховий аналіз виробничо-технічного і фінансово-економічного та соціального стану шахт Донеччини є створення розпорядженням голови облдержадміністрації під керівництвом заступника голови облдержадміністраціі Олександра Клименка спеціальної робочої групи, до якої увійшли найбільш авторитетні вчені, державні посадовці, директори шахт і приватні підприємці. Вже перші результати експертної роботи цієї групи виявилися надрезонансними. Це була не поверхнева оцінка працівників ЗМІ, не передвиборча популістика кандидатів на привабливі посади у владі, це був голос компетентної правди, про яку і піде розповідь.

Реалії та міфи галузі

У Донецькій області сьогодні працюючими вважаються трохи більше сімдесяти шахт (така неокреслена лічба взята тому, що деякі підприємства по суті є лише пунктами видачі чи невидачі зарплатні за рахунок державного бюджету). Майже всі копальні мають достатньо перспективні за обсягом балансові і промислові запаси вугілля. Це реальне наше національне багатство, до речі, найбільше у Європі. Але, на жаль, за останні роки фактично на всіх шахтах були відпрацьовані всі раніше нарізані горизонти та лави і (за деякими винятками) не підготовлені нові. Основна причина непідготовки нового фронту виймальних робіт - це різке падіння обсягів проходки. Внаслідок цього на 22 шахтах області в експлуатації залишилося лише по одній лаві. І це тоді, як нормальним вважається наявність 3-5, а інколи і більше. Якщо лише на 21 шахті об'єднання "Донецьквугілля" у 1985 році було пройдено 223 кілометри основних підготовчих виробок, то у 2005 році на всіх 74 шахтах області очікується проведення лише 170 кілометрів таких виробок.

Ускладнення фронту видобувних та підготовчих робіт сталося і через те, що деякі капітальні та дільничні виробки виявилися підтопленими шахтними водами, які своєчасно не були відкачані через відсутність коштів на закупівлю насосів, електродвигунів і навіть труб. Принагідно скажемо, що і об'єднання "Стахановвугілля" на Луганщині саме з цієї причини припинило своє існування. Така ж доля спіткала шахтарів міст Лисичанська і Первомайська, Тореза, Шахтарська, Сніжного.

Зволікати з розв'язанням проблеми фронту робіт далі не можна. Дуже переконливою ілюстрацією у цьому сенсі є шахта "Трудівська", яка була широко знана у 70-80-х роках завдяки високим виробничим досягненням уславленої бригади двічі Героя Соціалістичної праці Івана Стрельченка. Сьогодні на цьому підприємстві, де працюють понад дві тисячі кадрових високофахових робітників, цілком реальною стала загроза припинення вуглевидобутку через недостатнє і несвоєчасне фінансування підготовчих робіт Донецькою енергетичною вугільною компанією. Звичайно, компанія переадресує цей докір Мінпаливенерго України чи новонародженому Мінвуглепрому, але від того колективу та споживачам аніскілечки не легше.

Про Мінвуглепром взагалі доводиться говорити дуже обережно. З одного боку, донбасівці одностайно боролися за його відродження, а з другого - нині висловлюють глибоке занепокоєння щодо стратегії його діяльності. У жовтні
цього року з'явився законопроект "Про особливості приватизації вуглевидобувних підприємств". Більшість шахтарів переконана, що задум цього документа нездійсненний, бо ще й досі ні на одну копальню Донбасу не прийшов серйозний і відповідальний перед трудовим колективом та державою вітчизняний або іноземний інвестор. Навпаки приклади бізнесменів у "Селидіввугіллі" та "Макіїввугіллі" лише свідчать про те, що ці люди переслідували передусім тимчасові корисливі цілі і аж ніяк не планували займатися розвитком шахт. Що ж стосується унікального досвіду співробітництва шахти "Красноармійська -Західна N1" із ЗАТ "Донецьксталь", то тут ми маємо справу з поки що не типовим для Донбасу прикладом успішної корпоратизації двох самодостатніх індустріальних велетнів.

Більш реальною, а не міфічною, може бути схема, за якою працюють вугільні копальні у США та Австралії, де вони перебувають у складі великих компаній з різними напрямками господарської діяльності. Але "Донецьксталь" у нас, на жаль, тільки одна. Звичайно, при більш зацікавленій позиції щодо долі державних підприємств "Шахтарськантрацит", "Торезантрацит" і "Сніжнеантрацит" Мінпаливенерго міг би створити окрему корпоративну структуру на базі також державної Старобешівської ТЕС з включенням до неї системи Донбасенерго та обленерго. Це б убезпечило область від великих економічних втрат. Ця схема лишається відкритою і сьогодні.

Так само значні перспективи перед шахтами, де видобувається коксівне вугілля, відкривають деякі інші прогресивні промисловці. Металургам набридло завозити кокс з інших держав і вони разом з коксохіміками шукають взаєморозуміння у шахтарів. Але їм потрібна дешева сировина. Розраховувати на ефективних інвесторів не доводиться. Та і хто ж наважиться взяти у свою виробничу структуру, наприклад, шахту імені Коротченка у Селидовому, яка видобувала енергетичне паливо. Майже 2,5 року вона нічого, крім води та клопотів, не видає на-гора. 90 відсотків від сум державної дотації тут ідуть на виплату заробітної плати. А шахта ж має багатомільйонні виробничі запаси вугілля.

Але тут потрібна чітка позиція держави в особі Мінвуглепрому, який має однозначно відповідати на питання: закрити цю копальню, чи дати кошти на її життєдіяльність. Настав час, коли конче потрібно якнайшвидше вийти з ситуації, що сприяє сьогодні вимиранню і більш-менш благополучних, і абсолютно безперспективних шахт. Таку саму програму має розробити по кожній шахті Мінвуглепром.

Місце та роль штабу

Ще з давніх часів вугільну галузь порівнюють з військовим фронтом. І справді прорахунки тут мають дуже важкі наслідки. Донбасівці не раз і не двічі мали можливість у цьому переконатись на власній шкурі. Якби краще працював штаб галузі, то, напевне, не було б у нас такого спаду вуглевидобутку (тільки за десять місяців цього року в області зменшено обсяги видобутку палива на 2,6 мільйона тонн порівняно з минулим роком), не потрапили б під процедуру закриття 51 шахта і дві збагачувальні фабрики, не було б таких втрат через аварії та простої.

Дуже часті реорганізації та структурні перебудови, метою яких по суті було зняття відповідальності за масу нерозв'язаних проблем і переведення їх на нижчий рівень управління, вкрай негативно позначилися на керованості галуззю взагалі і підприємствами зокрема. Безперечно, і в Донбасу були шанси пройти кризовий період нашої економіки без таких фатальних наслідків. Врешті-решт, ми мали неоціненний досвід відбудови Донецького кам'яновугільного басейну в період та після Вітчизняної війни. До речі, тоді відроджувалися і всі інші галузі народного господарства, тож за вмілого і цілеспрямованого керівництва галуззю щороку можна було ставити на ноги бодай по 5-6 шахт при тому ж її фінансуванні.

Про роль штабу галузі сказаного досить. А про місце ще треба сказати. Безперечно, міністр повинен мати два кабінети - у Києві та Донецьку, але для справді ефективного та оперативного управління надзвичайно занедбаною галуззю в період її нового реформування переважна більшість міністерських служб повинна базуватись, як і раніше, у Донецьку, де можна, на відміну від Києва, набрати фахівців найвищого рівня, де постійно буде контакт з керівниками міст і регіонів, де зрештою розташовується галузева наука і є стара будівля Мінвуглепрому з усіма комунікаціями. Скільки-то грошей збереже держава лише за рахунок "масових відряджень" до Києва. На жаль, сьогодні вугільна галузь дуже скидається на непевний фронт з ще більш непевним командуванням.

Запитання по суті

Вже кілька років вугільна галузь не проходила комплексну експертизу своїх можливостей. Завдяки робочій групі Донецької облдержадміністрації цей недолік частково усунуто. Але хіба ж може купка фахівців на громадських засадах виконувати ту роботу, яку має постійно здійснювати міністерство. Вже тривалий час вуглевидобувні області не мають відповіді, а скільки ж то їм потрібно давати вугілля, якою конкретно буде державна підтримка кожної з шахт, хто буде споживачем палива, яку ціну він платитиме. Ні, не йдеться про повернення до моделі планового господарювання. Ринок є ринок. Але напрямки повинні бути. Отже, міністерству спільно з регіонами потрібно терміново розробити енергетичний баланс вугільної галузі. Безперечно, багато плюсів додалось би нашій стратегічній промисливості, якби регіони були залучені і до розробки генеральної структури управління нею. Вона має бути розрахованою хоча б на 5-10 років і рішенням Президента України на її будь-які зміни повинен бути накладений мораторій. А це і стабільність, і впевненість у майбутьному. Саме за цих умов люди будуть дивитися на галузь очима господарів, а не тимчасових наймитів і чиновників.

Володимир ШЕВЦОВ, директор шахти "Трудівська", м. Донецьк,

Микола ЛІСОВЕНКО, "Урядовий кур'єр"