Попри численні й рішучі протести громадськості (упродовж майже 20 років), незліченні критичні виступи у ЗМІ будівництво Ташлицької гідроакумулюючої електростанції на Миколаївщині вже вийшло на фінішну пряму і от-от вона стане до ладу. Образно кажучи, на світ з'явиться небажане, незаконно народжене з низкою патологічних вад дитя (алегорію нижче поясню), чия присутність реально загрожуватиме як окремому регіону, так і національній безпеці країни. Коли терміново на найвищому державному рівні не вжити найрішучіших заходів, матимемо неабиякі проблеми. І не лише з довкіллям. До "моменту істини", коли почнеться заповнення майбутнього водосховища, лишилось не надто багато часу, тому діяти слід негайно.

Усі критичні застереження з цього приводу давно висловлені, усі найпереконливіші аргументи відомих вчених, громадських діячів, заяви політичних партій та рухів про цілковите безглуздя згаданої затії, яка до всього іншого порушує 13 чинних Законів України та 3 Укази Президента вкотре наведені. І наче горохом об стінку. Не в спромозі стримати емоції, вже кричу-волаю на всі груди: що ж коїться на українській землі, у конкретному випадку, на моїй до щему милій степовій Миколаївщині? Не піддається осмисленню абсурдність ситуації, суперечить елементарній логіці, "не налазить на голову" факт брутальної наруги над рештками нашого неповторної краси довкілля, дивом вцілілого від бузувірств сталінських та його недоумкуватих спадкоємців часів "перетворення природи".

Хіба ж може людина свідомо нищити усе, що забезпечує їй комфортне життя, хіба наважиться так розбудовувати власну оселю, аби перебування там видавалось суцільним пеклом? Подібне, на жаль, можливе лиш в Україні. І сумної пам'яті часів тоталітарного режиму, і нинішніх, так би мовити, національного відродження.

Втім, до історії питання. Як усім відомо, недобудована Ташлицька ГАЕС та інші об'єкти (а це Костянтинівська та Олександрівська ГЕС), що мали забезпечувати приріст потужностей Південноукраїнської АЕС, дістались Україні у спадок від СРСР. На перший погляд, радіти б цьому. Однак "дарунок" виявився троянським коником, бо завдавав непоправної шкоди довкіллю. А саме: на згадані водосховища покладалась роль своєрідних велетенських градирень для охолодження потужних атомних реакторів.

І лиш, виконавши основне призначення, ще тепленька водичка, збагачена радіонуклідами, мусила обертати лопаті турбін ГАЕС під час пікових навантажень (про людське око, для збереження гарної міни при поганій грі!), виробляючи дешеву електроенергію та поволеньки текти руслом Південного Бугу повз Вознесенськ, Нову Одесу, Миколаїв аж до Чорного моря. Обігріваючи все суще на своєму шляху, щедро напуваючи населення кількох адміністративних районів, відповідним чином впливаючи на річкову флору і фауну.

Ба більше, за деякими експертними оцінками у разі підняття рівня води цього ще одного "рукотворного моря" до позначки 16,9 м під затоплення потрапляло 730 га заповідної території невдовзі утвореного Національного природного заповідника "Гранітно-степове Побужжя", внаслідок чого знищувалася безцінна флора і фауна, чимало екземплярів якої занесено до Червоної книги. Під товщею води могли опинитися пам'ятки, пов'язані з Буго-Гардівською паланкою славетного Війська Низового Запорозького, чиїми провідниками були оспівані в народних легендах отамани Кость Гордієнко та Іван Сірко.

Лише б цим справа обмежувалася - у буквальному значенні слова "на дно" спускалися унікальне урочище Гард з однойменним островом, згадавши про яких не в одного водного туриста тривожно-радісно калатали серця, бо саме тут (і ніде в Україні!) серед мальовничих порогів вони мають найсприятливіші умови для спортивних змагань. Скажімо, у такому елітному виді, як гребний слалом. Тут роздолля для скелелазів і просто шанувальників активного відпочинку. Невже ці люди в ім'я якихось "вищих" інтересів мусять пожертвувати улюбленою справою?

Природно, наміри збудувати Ташлицьку ГАЕС ще часів СРСР викликали потужну хвилю громадського протесту. Людей не обдуриш, не ошукаєш. Ще 18 літ тому 200 тисяч жителів області категорично висловились проти будівництва додаткових потужностей Південноукраїнського енергокомплексу з відповідною гідротехнічною інфраструктурою. Їх активно підтримали місцеві зелені, які тільки-но спиналися на ноги, відомі українські вчені, зрештою, Академія наук УРСР.

Громадськість рішуче вимагала проведення Державної екологічної експертизи цього, делікатно кажучи, вельми сміливого проекту із залученням представників позавідомчої науки. Тому Раді Міністрів СРСР нічого іншого не лишалось, як прийняти безпрецедентне рішення про припинення будівництва 4-го реактора ПУАЕС, греблі Костянтинівського водосховища (відповідно, її ГЕС), переробити проект Ташлицької ГАЕС ...

Далі, як відомо, "союз непорушний" благополучно врізав дуба, в Україні розпочалася довготривала економічна криза. Внаслідок браку коштів чимало "директивних" об'єктів, у тім числі й вище згадані, стали довгобудами, а суспільні пристрасті довкола них потроху вщухли. (Хоч, зауважу в дужках, "зарубана" союзним урядом - Москва тепер нам вже не указ! - Олександрівська ГЕС шість років тому, тишком-нишком увійшла до складу діючих), а далі не києм, так палицею можна було проштовхувати інші об'єкти. Лишилась суща дрібниця - для годиться переробити, чи уточнити, проект Ташлицької ГАЕС (а можна й оформити його, як практикувалося старих часів, заднім числом, по завершенню будівництва, проігнорувавши думку громадськості, висновки авторитетних екологів), створити в Україні ще одне рукотворне море.

Екологи б'ють на сполох, бо істинною метою майбутнього гідровузла є не компенсація навантажень в електромережі, а об'єднання його водосховища з Олександрівським, аби мати чим (проточною водою з Південного Бугу на відрізку від Костянтинівки до Олександрівки!) охолоджувати майбутні блоки АЕС.

Лишилась "суща дрібниця", запустити Ташлицьку ГАЕС. На превеликий жаль, нині події розвиваються саме за таким сценарієм. 15 жовтня ц. р. спільна виїзна комісія дирекції Регіонального ландшафтного парку "Гранітно-степове Побужжя" та Національного екологічного центру України під час огляду території цього парку, зокрема урочища "Гард", зафіксувала кілька одиниць потужної землерийної техніки, що виймали грунт у прибережній захисній смузі на лівому березі Південного Бугу і відвозили його у бік будівництва ТГАЕС трьома самоскидами з позначкою "МТD Company" та з номерами АА 4026 АС, АА 8125 АЕ, АА 2584 АС.

Завдяки оперативному втручанню небайдужих активістів Національного екологічного центру України (Віктора Мельничука та Ігоря Сіренка передусім), чия роль у цій справі заслуговує окремої розповіді, блискавичній реакції керівників Міністерства охорони навколишнього середовища (заступник міністра Олена Яворська вже була на об'єкті наступного дня) "стаханівський" запал будівельників вдалося остудити, вони залишили стратегічний плацдарм. Та чи надовго?

З гіркотою мусимо констатувати, що 18-літня історія цього довгобуду являє собою довжелезну низку парадоксів, коли не один раз змінювалася принципова позиція багатьох причетних до нього поважних персон (про відверте лобіювання відомчих інтересів на найвищих державних щаблях мову вже вести нецікаво), внаслідок чого то накладалися, то скасовувалися мораторії на будівництво тощо. Найприкріше те, що з заздрісною заповзятливістю, від Києва до Миколаєва, ігнорувалася громадська думка - воля тих співвітчизників, кому жити, ростити хліб, плекати дітей та онуків у "зоні впливу" Ташлицької ГАЕС. Навіть нині (конкретний парадокс!), коли Кабінет Міністрів на початку серпня відповідним документом визнав необхідність проведення спеціального наукового дослідження стосовно впливу будівництва на створюваний заповідний об'єкт загальнодержавного значення Національний природний заповідник "Гранітно-степове Побужжя", а Комітет Верховної Ради з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи також не виніс остаточного вердикту - попри усе це будівельні організації Мінпаливенерго, про що мовилося вище, тихою сапою роблять свою справу.

Одначе доволі конкретики. Погляньмо на проблему під більш широким кутом зору, крізь призму загальнолюдських цінностей. Та спершу неминуче запитання: чи варта шкурка вичинки? Чи компенсують потенціальні мільйони кіловат-годин електроенергії Південноукраїнської АЕС інших, у тім числі моральних, витрат? Ковтка прохолодної води з Південного Бугу, чий смак пам'ятаю з далекого дитинства, джерельної чистоти повітря, неміряної кількості риби, раків та птаства у знаменитих на всю область Білоусівських заплавах? Зрештою, нечисленних реліктів флори та фауни - аборигенів заповідника "Гранітно-степове Побужжя"?

Згоден, енергетичні потужності (як і використання потенціалу води, вітру, запровадження економних технологій), зважаючи на нашу нафтогазову залежність від колишніх "республік-сестер", варто всіляко нарощувати. Але ж не примітивними дикунськими методами часів недалекого минулого. Не шляхом затоплення під Кременчуцьке та Каховське водосховища сотень тисяч гектарів добірних чорноземів чи елітних луків, переселення сотень сіл та хуторів, над якими плюскочуть хвилі рукотворних морів. Тоді теж деякі інженери (у першому поколінні!) радянського вишколу пудрили народу мізки з приводу незліченних благ, які нам обіцяє гідроенергетика. А отримали в загальному балансі виробництва струму щонайбільше 7 відсотків, і некеровані, до того ж спекотної пори неприємного запаху "рукотворні" моря, що останнім часом дедалі агресивніше наступають на суходіл. Маємо не один рік порохову бочку над столицею у вигляді Київської ГЕС і періодичні спалахи паніки, буцімто прорвало її греблю.

Хоч нашим заможним західним сусідам навіть часів найжорстокішої енергетичної кризи не спала б на думку маніакальна ідея споруджувати на рівнині гідростанції, висушувати болота, бездумно розорювати крутосхили. Там ретельно оберігають кожну річечку, струмочок, озерце, будують, без шкоди для довкілля, міні-гідроелектростанції. Роблять усе це задля власного комфортного життя, а не в ім'я примарних "вищих" інтересів.

Почасти можна зрозуміти тих, хто прагне довести до пуття Ташлицьку ГАЕС. Як-не-як у будівництво вкладено, окрім мільярда колишніх радянських рублів, не меншу кількість українських гривень, тому витрати мусять бути компенсовані. Начебто логічно. Хоч стосовно цього об'єкта, коли оцінювати його не з позицій відомчих інтересів, а загальнонаціональних, то чи не дешевше обійшлося б назавжди законсервувати чи перепрофілювати його? Аби в недалекому майбутньому не сушити голову над тим, як же позбутися подібного лиха. Невже ж нічому не навчила гірка доля гідроелектростанцій Дніпровського каскаду, котрі "директивним" порядком, без врахування не те що широкої думки громадськості - поважних учених, сплюндрувавши довкілля, ударними темпами все ж збудували? Тепер от маститі академіки, розплачуючись за помилки (чи безпринципність?) попередників, вже не один рік шукають розумного, без фатальних наслідків, рішення. І не можуть його знайти.

Даруйте за повторення банальностей, але ж це треба геть не мати клепки в голові, щоб не вчитися не на чужих - на власних помилках. Втім, надія ще жевріє. І маємо гарні приклади того, як громада брала гору над інтересами тих, кому байдужі загальнонаціональні інтереси. Вдалося ж ще радянських часів дати відкоша апологетам будівництва АЕС у самісінькому серці України, місті козацької слави Чигирині, не допустили такої ж затії й на Кримському півострові. Переконаний, до цього списку долучиться й Ташлицька ГАЕС.

З відповідно іншою абревіатурою та призначенням.

P. S. Коли стаття вже стояла у номері, стало відомо, що завдяки потужним протестним акціям Національного екологічного центру України, підтриманого громадською організацією "Київський спортивний клуб водного туризму "4 сторони" (і тут заслуговує доброго слова член президії клубу Ігор Романенко), низки інших громадських організацій, чиї активісти пікетували державні установи, будівництво призупинено, а бульдозери та інша землерийна техніка залишили територію заповідника "Гранітно-степове Побужжя". Та чи надовго?