"Український кристалічний щит (УКС) проcтягається із заходу на схід майже на 1000 км від річки Горинь до Азовського моря. Найбільша ширина – 250 км. Загальна площа – близько 200 тисяч кв. км. Глибина залягання тектонічних порід – від 0 до 5 м". (Українська радянська енциклопедія)
Коли на виправдання наших злигоднів чути голоси про обділений природними ресурсами український народ, особисто у мене це викликає роздратування. Ну немає у наших надрах стільки нафти, як у Саудівській Аравії. За запасами природного газу ми назавжди далеко від Росії. То й що? Хіба мало у нас інших дарів природи? Чого, наприклад, варте унікальне геологічне утворення, яке увійшло до всіх світових підручників з географії під промовистою назвою "Український кристалічний щит" – це ж дар Божий. Це тобі не південна пустеля і не північні мочарі та непролазні болота. І справа тут навіть не у величезній кількості рудних тіл, мало не всієї таблицею Менделєєва тут присутніх. Одна лише нерудна його частина, яка майже скрізь виходить на поверхню, у змозі, так би мовити, озолотити дбайливого господаря.
Чорний принц із Житомирщини
Традиційно існує думка, що економіка сонячної Італії процвітає на трьох китах: туризмі, "Фіаті" та апельсинах. І мало хто знає, що істотною доходною статтею італійського бюджету є експорт… українських гранітів!
Загалом кажучи, каменярів у Італії не менш, ніж співаків. Порти цієї середземноморської держави буквально оперезано сотнями каменеобробних підприємств. І на складах буквально кожного з них зберігаються десятки тисяч кубометрів українських гранітів, габро, лабрадоритів і андезитів у блоках та слябах. Уже потім, після відповідної обробки, вони як прекрасні вироби розходяться всім світом, від Нью-Йорка до Гонконгу і далі до туманного Альбіону. За ціною в п’ять-десять разів дорожчою. Адже декоративні товарні плити, пілястри, карнизи й колони оцінюють уже не в кубах, а в квадратних метрах, точніше, навіть у дециметрах.
Зазвичай декоративні камені з Італії, якими архітектори всього світу дуже полюбляють прикрашати п’ятизіркові готелі, банки, офіси, супермаркети, вілли і навіть звичайні житлові будинки, мають екзотичні латинські назви – Rosso Toledo, Rosso Santіago, Blue Nіght, Rosso Pіnk тощо. А як тішить слух вибагливих замовників і зовсім уже романтична назва Black Prіnce! Цей камінь за своїми декоративними якостями справді – принц серед йому подібних. І лише пискіпливий покупець зможе знайти у деяких іноземних каталогах набраний дрібним шрифтом родовід дивовижного декору. І відкриє для себе, що Чорного принца видобувають на Шадурському родовищі під Житомиром, Rosso Pіnk -поблизу українського села Євдокимівка, а Rosso Toledo – родом із нашої Омелянівки.
Недаремно архітектуру називають застиглою музикою, яка відтворює моральний імператив минулих і нинішніх епох. Гранітна бруківка на вулицях європейських міст і залиті гудроном проспекти мегаполісів колишньої країни розвиненого соціалізму – наочне тому підтвердження. Природний камінь – абсолютно нешкідливий для людини. Токсичність випаровувань асфальту навіть за мінусових температур багато в чому пояснює багаторазове перевищення онкологічних захворювань серед наших городян порівняно із сільськими мешканцями: природа мститься людині, коли не її життя, а надумані пріоритети, серед них і псевдоекономічні, стають самоціллю суспільних діянь.
Отож, саме після першої світової війни і революції, що потім відбулася на теренах колишньої Російської імперії, декоративний камінь ставав незатребуваним матеріалом у соціалістичному будівництві. Мабуть, єдиною монументальною спорудою, яка залишилася після радянської влади і під час будівництва якої повною мірою було використано всі конструкційні та декоративні переваги цього матеріалу, подаровані людині матінкою-природою, залишається мавзолей Володимира Леніна. І це дуже символічно. Практично протягом усього радянського періоду нашої історії українські граніти, габро та лабрадорити, головним чином, використовували на меморіальних, а не на об’єктах загального будівництва.
Схильні до філософських узагальнень, архітектори пояснюють падіння внутрішнього попиту в країні рад на українські граніти як опоряджувальний будівельний матеріал деякою непевністю більшовиків у непорушності встановленого ними порядку речей. Завтрашній день їх практично не цікавив, а граніт – вічний. І людина використує його, будуючи споруди і приміщення для себе і на віки.
Хоч би що там було, але саме через падіння внутрішнього попиту і звуження сфери застосування, починаючи з двадцятих років минулого століття, каменевидобувна і каменепереробна підгалузь вітчизняної будіндустрії в технічному плані почала семимильними кроками відставати від світових стандартів. Результат не забарився. Останні десятиліття перед здобуттям Україною незалежності ми експортували лише кам’яні блоки і сляби. Звичайно, отримуючи при цьому економічні корінці, тоді як тамтешні каменярі буквально збагачувалися, встигаючи при цьому кожні три-чотири роки докорінно обновлювати технологію своєї праці.
Другий ренесанс під сумнівом
Відвідувача салону "Камінь України", створеного не так давно в офісі ЗАТ "Гірничовидобувний та каменеобробний комбінат "Біличі", що за півтора кілометра за околичною столичною трасою, охоплює двоїсте відчуття. Якщо він, відвідувач, хоча б віддалено знайомий з проблемами галузі.
По-перше, захоплення. Граніт, габро та лабрадорит, звичайно, аж ніяк не уральські самоцвіти. Але пластика кам’яного малюнка навіть на стандартних облицювальних плитах, якісно виготовлених біличанськими майстрами, не кажучи вже про архітектурно-будівельні та декоративно-скульптурні вироби, вражає своєю первісною красою і колоритною довершеністю.
По-друге, виникає, м’яко кажучи, здивування: то чому за таких можливостей та маючи таких майстрів, Україна досі не значиться серед світових постачальників опоряджувального каменю? Ну гаразд, плановій економіці колишнього Союзу за "громаддям" комуністичних п’ятирічок ніколи було займатись якимось камінням. Але ж незалежній Україні скидати з рахунку експортний потенціал її гранітів – чистісінька дурість. Тим паче, що інвестиційна ємність цієї промисловості на один долар США готової продукції в десять разів менша, ніж, скажімо, тієї самої металургії. А обсягам валюти, яку могли б заробляти українські каменярі, в разі оснащення їх сучасними технологіями, металурги могли б лише позаздрити. Годі сказати, що лише освоювані на нашому кристалічному щиті родовища оздоблювального каменю мають його запасів на 28 трильйонів доларів США!
– Десять років ми вже безповоротно втратили, – каже голова наглядової ради ЗАТ ГДКК "Біличі" Анатолій Повзик. – Я розумію, що за всіх спроб посунути на світовому ринку, скажімо, італійців Україні досить важко. Та не неможливо! Без наших слябів їм доведеться скрутно. Окрім того, світовий ринок оздоблювального каменю весь час ширшає. І на ньому вже з’явилися нові гравці. Ті само китайці.
Анатолій Іванович, кажучи про згаяне десятиліття, дещо скромничає. ЗАТ ГДКК "Біличі" за рахунок кредитів, лізингу та інших карколомних фінансово-інвестиційних схем зміг-таки запровадити нові технологічні досягнення світового класу. І сьогодні тут вихід готової продукції щодо видобувних блоків цілком на рівні провідних зарубіжних фірм. Торік білицькі каменярі видобули 316 кубометрів каменю, із якого виробили понад 23 тисячі квадратних метрів опоряджувальних виробів.
Але щодо всієї галузі Анатолій Повзик, звичайно, має рацію. Адже основною продукцією її підприємств залишаються кам’яні блоки чи сляби.
Так, ЗАТ "Капустянський граніт" щороку видобуває понад шість тисяч кубометрів кам’яних блоків. А виробляє продукції високої експортної якості лише 40 відсотків. На інших заводах співвідношення ще гірше. Одне слово, те, що Україна отримує із лежачої під ногами, без перебільшення, золотої жили, – краплина у морі. Наших потужностей не вистачить навіть для однієї сучасної бізнесової споруди, на яку, про що свідчить усталена світова практика, інколи потрібно більш як 20 тисяч квадратних метрів оздоблювального каменю. Причина проста, як мукання: брак коштів для технічного переоснащення та розвитку.
– Усе, як у тій мудрій народній приказці, -резюмував свою розповідь про стан справ у галузі Анатолій Іванович. – Чому він бідний? Бо дурний. А чому дурний? Бо бідний…
Не втратити моменту
Перший його ренесанс до історії вітчизняного містобудування увійшов як період тоталітарної, чи сталінської, архітектури. Мабуть, повіривши після перемоги над Гітлером у непохитність комуністичного ладу, вождь усіх часів і народів схвалив монументалізм і псевдокласицизм. До слова, з тих перших післявоєнних років і веде свою історію ГДКК "Біличі". Саме його робітники в перші післявоєнні роки змогли забезпечити опоряджувальним каменем житлові споруди, які відбудовували на зруйнованому Хрещатикові, будівництво Київського вокзалу, адміністративних корпусів для вищих ешелонів республіканської та міської влади.
Каменярі тоді працювали дідівським методом. Розпилювали і полірували граніт і габро вручну. Але хто на це зважав? Якби вождь прожив ще років з десять, може, й дійшла би справа до технічного оснащення каменеоброблення. Та вже з середини п’ятдесятих років партія зважила: опоряджувальний камінь – то одна з буржуазних архітектурних надмірностей. Гасло "дешевше і більше" затьмарило решту міркувань.
Дешевина насправді виявилася сумнівною. Корінні кияни пам’ятають, що підлоги на перших станціях столичного метрополітену були асфальтові. Та вже перші місяці їхньої експлуатації довели, що гудрон не витримує човгання підошов мільйонів пасажирів. З’ясувалося, що природу не переплюнути – краса, надійність, а головне довговічність будівельного каменю гарантують його цінову конкурентоспроможність! Завдяки замовленню метрополітенівців комбінат "Біличі" набув другого дихання. А вітчизняна каменеобробка – зачатки механізації. Але на окремо взятому підприємстві. Саме зачатки, бо до цілеспрямованого науково-інженерного забезпечення галузі ні тоді, ні нині справа так і не дійшла.
Споживчий бум, або другий ренесанс, припадає на наш час. Із середини 90-х років в Україні виник досі нечуваний сталий попит на архітектурно-будівельні вироби із граніту, габро, лабрадориту, андезиту. І ось тут відкрилися абсолютно дивовижні речі. Лише через технічну відсталість наших переробників ціна виробленого в Україні опоряджувального каменю виявилася вищою, ніж італійського, отриманого з нашого-таки українського граніту! Країна, котра вперше в світі отримала штучні алмази, виявилася неспроможною навіть випускати необхідний каменярам різальний інструмент! І з величезними труднощами закуплене тим самим ГДКК "Біличі" імпортне обладнання інколи тижнями простоює через його брак! А що казати про сучасні верстати й механізми, що їх мають ті самі італійські чи скандинавські каменярі.
Але навіть за всього цього наші майстри змогли виграти тендер на постачання своїх виробів для московського храму Христа-Спасителя. Відмовивши, щоправда, досить вигідним зарубіжним замовникам, забезпечили реконструкцію вокзального комплексу столиці, Бессарабського кварталу, майдану Незалежності, відбудову Успенського собору Києво-Печерської лаври, реконструкцію Хрещатика, Київської філармонії. Перелік можна продовжувати і продовжувати. Та й наведені приклади свідчать про те, що розвиток галузі – справа абсолютно безпрограшна для нашої Батьківщини.
Проте технічна і технологічна відсталість галузі аж ніяк не єдиний наслідок недооцінення перспективи. Споживчий бум на природний опоряджувальний камінь покликав до життя вже зовсім неймовірні для цивілізованого суспільства тенденції. Цей матеріал привернув погляди тисяч приватних навіть не підприємців, – назвати їх так язик не повертається, – а просто жучків, шахраїв від комерції. І ось це вже стає небезпечним. Безсистемно, без будь-якої інженерно-геологічної підготовки вони нині буквально виривають камінні брили варварськими методами, використовуючи неприпустимі під час видобутку бризантні вибухові речовини.
Певну кількість брил, придатних для наступного оброблення, вони отримують. Та вся річ у тому, що вибухи з використанням бризантної вибухівки руйнують цілі масиви корінних родовищ. Їх пронизують мільярди мікротріщин, після чого Rosso Santіаgo чи Black Prіnce можуть знадобитися хіба що для отримання щебеню. До слова, така трагедія спіткала колись знамените на весь світ унікальне Лезниківське родовище надзвичайної краси рожевого граніту. Дуже поспішали побудувати ленінський мавзолей, і брили каміння для нього брали тут саме у такий спосіб. Після чого масив став придатний хіба що для отримання будівельної щебінки…
Коротше кажучи, якщо наша влада втратить момент -немає жодних гарантій, що нерудне тіло Українського кристалічного щита помре, так і не додавши народові, що ним володіє, ані найменшого багатства. Поради, звичайно, робити легко. Та ідея національної програми "Український камінь" поки ще залишається досить перспективною для вітчизняної економіки. От лише не забалакати б її і не забути зовсім, аби не опинитися героєм викладеної вище приказки.