ГАЗОВАЯ КАМЕРА ДЛЯ МИНИСТРА
Иногда лучше жевать, чем говорить. Разделить власть и бизнес даже в идеальной стране Эльдорадо невозможно. Что уже говорить о коррумпированной мамочке. Хотя ты их кумовьями робы, хотя дорогими друзьями, а волк все одно у лес смотрит. Кучмино наследство оказалось более тяжелым чем шапка Мономаха, и с ним нам не справиться еще долго, в особенности у изголовья.
Найуспішніший бізнес, зрозуміло, нафтогазовий.
Ще відомий український філософ передового Кучмізму І. Бакай стверджував, що перший мільйон у цій країні майже всі заробили саме у цій сфері. Досить швидко вітчизняні політики-бізнесмени зрозуміли, що газ як і гроші не пахне.
Українські надра належать народові, значить представники народу, народні так би мовити обранці, і повинні цими надрами користуватися, і отримувати від імені народу з них прибуток. Окрім державних компаній – НАФТОГАЗ УКРАЇНИ – добувна, та НАДРА УКРАЇНИ – розвідувальна, в середині 90-х з’являються як гриби після дощу десятки приватних. Зрозуміло, тут не розвиток інновацій задіяний. Робиться усе просто.
Держава вкладала десятиріччями гроші у розвідку якогось родовища, будувала свердловини. Потім гроші закінчилися. Але газ у земельці уже точно є. От і чого б то добру народному пропадати. Достатньо дістати один папірець – ліцензію – і качай на здоров’я – мільйон на місяць чи два, кому як пощастило. Майже усі постійні відвідувачі закладу з куполом на Грушевського, таким чином зробили собі добрий стартовий капітал, незалежно від партійного ставлення до приватної власності.
І ще за часів Кучми ті ж Петро Порошенко, Жванія і Мартиненко, а також десятки інших, більш вірнопідданих на той час політиків і підполітиків, устигли вхопити долю газового пирога. Правда, пізніше, за часів пізнього Кучмізму у декого цю долю зменшили або й відібрали повністю. На користь вірнопідданіших. Як забирали і віддавали ліцензії за часів існування Державного комітету природних ресурсів особливо розповідати не треба.
Інколи, як це було у випадку з фірмою Регал Петролеум, голові комітету Злочевському просто занесли у робочий кабінет дипломат із пристойним вмістом капусти. Брокколі. Мільйон одьожек без застьожек. І папірець від державної компанії переходить до приватної. Інколи Злочевському було навіть простіше приймати рішення – він передавав ліцензії своїм же фірмам. Але от прийшла нова влада, чесна і моральна. Бізнес і політику розвести, любі друзі.
Президент Ющенко одразу ліквідовує Державний комітет природних ресурсів. Його функції надаються міністерству екології, як це і було колись. Міністром призначають несподівано для всіх Павла Ігнатенка. До екології він стосунку ніколи до того не мав. Втім, здається, не має і дотепер. А от до нафтогазового бізнесу, гм-гм. Одразу закінчивши вчитись, він пішов на роботу в компанію „Альфа-капітал Україна” (представництво російської потужної Альфа-групи).
Кілька вітчизняних нафтопереробних заводів, операції на нафтогазовому ринку – все це входило в сфери впливу Альфа-капіталу. У 2002 році Ігнатенко потрапляє до парламенту за особистою квотою у списку „нашої України” Віктора Ющенка. Це одразу дало привід говорити про фінансування Альфою НУ і Ющенка. Ігнатенко цих питань делікатно уникав – сам нікому нічого не платив, а інші – не знаю. У парламенті Павло Ігнатенко тримався групи РАЗОМ.
Це знову ж таки любі друзі Мартиненко, Жванія, Порошенко.
Саме ці люди називалися основними фінансистами кампанії Ющенка 2004 і саме вони мали інтереси у газодобувній сфері. Мартиненко і Жванія через компанію БРІНКФОРД у компанії ПЛАСТ, Петро Порошенко – у компанії Укрнафтогазтехнологія. Усі вони постраждали внаслідок переділу ліцензій за часів Злочевського.
З приходом на посаду міністра Ігнатенка стало зрозуміло, що Україну знову чекатиме великий перерозподіл ліцензій. Тепер у зворотньому напрямку.
При мінекології створюється спеціальна комісія, що повинна визначати законність надання усіх попередніх. Очолювати комісію доручають Степану Лизуну. Врешті, за браком фахівців у галузі, останнього відкопують при усіх владах. Він – людина з когорти колишнього міністра екології Шевчука. Працював на посаді заступника міністра екології і заступника держсекретаря міністерства. Врешті, Лизун досить швидко робить відповідні висновки – таки да, ліцензії 2004 видані незаконно.
Що з ними тепер робити – це уже не його компетенція. Лизун передає матеріали у правоохоронні органи. МВС вбачає у діях попередніх посадовців ознаки злочинів, генпрокуратура навпаки не вбачає. Але чого вже не могли не побачити навіть у генпрокуратурі – сотні ліцензій незаконні. Їх мусили видавати на аукціонах, а за період 2003 – 2004 років жодного аукціону не провели. І в мінекології приходить припис – ліцензії анулювати. У перші дні мінекології у шоці.
Анулювання ліцензій призведе до зупинки видобутку газу.
Причому рішення прийняті не просто так – очевидно, у нього є політичне лобі. Міністр Ігнатенко зберігає мовчання. Замість нього змушений віддуватися Степан Лизун. „Ми спробуємо ввести уже видані ліцензії у існуюче правове поле” – заявляє він. Як це буде відбуватися, зам міністра сам не знає. Рішення повинен приймати міністр. А такі рішення, коли йдеться про сотні мільйонів доларів і інтереси коаліційно дружніх бізнес-структур, приймаються ой як нелегко.
З одного боку напевно хоче отримати свою Семиренку соратник по РАЗОМ Петро Порошенко, а з іншого не хоче її позбутися соціаліст Рудьковський. І таких прикладів десятки. Замість загнаного у глухий кут Ігнатенка прем’єр-міністр Єхануров картає того ж таки Лизуна, який перебуває між молотом і наковальнею. „Я два місяці говорю про ці речі, а міністерства вдають, що працюють.
Це мені не подобається” – адресує через Лизуна Ігнатенкові репліку Єхануров. „Нам потрібні ліцензії, потрібен газ”, – вимагає голова уряду. І навіть після цього Ігнатенко не наважується на конкретне рішення. Той самий Лизун змушений зібрати надрокористувачів і заявити їм наступне – за винятком приблизно 200 ліцензій по решті можна дійти мирової угоди – просто доплатити державі.
Що робити з рештою, Лизун сказати знову ж таки не міг. Фактично ця новина викликала шок у комерсантів. Голова профільного парламентського комітету, сам бізнесмен-газодобувач Геннадій Руденко назвав це не інакше, ніж черговим реприватизаційним скандалом. На його думку, йдеться про спроби відібрати 15 – 20 ліцензій. Зробити це прямо ніхто не хоче, а вдаються до таких-от завуальованих дій. Руденко фактично звинуватив міністерство у створенні „чорного” і „білого” списків ліцензіатів. Павло Ігнатенко таки мусив наважитись на відкриту зустріч із надрокористувачами і фактично повторити їм те, що уже сказав Лизун. На конкретніші запитання стосовно вартості доплати, Ігнатенко так і не зміг відповісти. Єдине, що він сказав – питання вирішуватимуться окремо, ним особисто, у його кабінеті. Фактично такий суб’єктивізм – це перший крок до корупції. Але напередодні виборів про це мало хто думає. Павло Ігнатенко плутався із цифрами і в порівнянні з першим замом виглядав менш переконливо.
Оскільки за понад рік діяльності мінекології так і не спромоглося провести жодного повноцінного аукціону з продажу родовищ, то перед виборами Ігнатенко похвалився ідеєю зробити один, але конкретний – продати сумнозвісне Сахалінське родовище. Початкову ціну Ігнатенко назвав упевнено – 200 мільйонів гривень (реальна вартість – біля півтора мільярди доларів!). Судячи з усього і тут зіграли політично-бізнесові інтереси. На Сахалінку претендує Укрнафта (яка ще задовго до прес-конференції УЖЕ стверджувала, що забере Сахаліну за аж… 300 млн. грн. І тим самим врятує державу та й міністерство, котре не змогло на останньому і єдиному аукціоні продати жодної ліцензії).
Попри бажання Єханурова якнайшвидше розібратися з ліцензіями і газом, у Ігнатенка це не виходить. Надто багато хвостатих стосунків. Надто багато впливових груп у цій сфері.
Інколи краще займатися екологією, ніж політикою.