Двадцята річниця найбільшої за всю історію людства атомної катастрофи дає (вкотре?!) надію, що ця “чорна дата” зрештою стане поштовхом до розв’язання давно назрілих проблем, серед яких чи не першочергова — захоронення радіоактивних відходів. Після відвідин ЧАЕС Президент України Віктор Ющенко заявив, що одним із ключових моментів має стати будівництво в зоні відчуження заводу з переробки відпрацьованого ядерного палива з українських атомних електростанцій. Водночас належить подбати про ізоляцію високоактивних і довгоіснуючих радіоактивних відходів, велика кількість яких нагромадилася в “Укритті”, а частина зберігається просто неба. Період напіврозпаду деяких із них становить тисяча й більше років.

Законодавчі вимоги щодо поводження з високоактивними довгоіснуючими елементами досі не виконуються

— Іншого виходу, крім глибокого захоронення смертельного вантажу в геологічному середовищі, немає,— переконаний директор Науково-інженерного центру радіогідрогеологічних полігонних досліджень при Президії Національної академії наук України, доктор геолого-мінералогічних наук, академік НАНУ, академік-секретар відділення наук про Землю В’ячеслав ШЕСТОПАЛОВ. На його думку, вимоги українського законодавства щодо поводження з цими речовинами досі не виконуються у повній мірі. Власне, й аргументованих альтернативних пропозицій немає...

Дивно, що така ситуація стала можливою, адже після чорнобильської катастрофи наша країна за кількістю високоактивних і довгоіснуючих радіоактивних відходів відстає лише від США і Росії (хоча потужність атомних станцій у цих державах у кілька разів вища, ніж в Україні). За оцінками фахівців Державного спеціалізованого підприємства “Техноцентр”, у нас їх нагромадилося майже 76 тисяч кубічних метрів (близько 90 відсотків — у чорнобильській зоні відчуження). Щоправда, обсяг радіоактивних відходів, що утворюються внаслідок роботи вітчизняних АЕС, поки що відносно невеликий (приблизно такий, як у Великобританії).

У США підлягають ізоляції в геологічних середовищах 100 тисяч кубічних метрів високоактивних довгоіснуючих радіоактивних відходів (ВДРАВ), у Росії — десь 76, у Франції — 75, у Великобританії — 15, у Швеції — 10, в Болгарії — 4,2, у Чехії — 3,7, в Швейцарії — 3,5, у Фінляндії — 3, в Литві — 2,9 тисячі кубічних метрів. Це, зокрема, відпрацьоване паливо, відходи від експлуатації, демонтажу ядерних реакторів і після аварій на ядерних об’єктах.

Проблему ізоляції радіоактивних відходів, за словами В’ячеслава Михайловича, треба розглядати в двох аспектах. По-перше, найнебезпечніші ВДРАВ тисячоліттями створюватимуть потенційну загрозу для здоров’я і життя людей, а з розвитком атомної енергетики в Україні кількість радіоактивних відходів зростатиме. По-друге, якщо ми маємо намір вступати до Європейського союзу, то однією із його вимог є проведення активних заходів з радіаційної безпеки, зокрема створення надійних сховищ.

Після 2010 року до нас почне надходити відпрацьоване паливо з Росії, куди Україна відправляла його для переробки. І куди його подіти? Запитання поки що залишається без відповіді. Місткість пристанційних сховищ на діючих українських АЕС майже вичерпана. Таким чином, зауважує пан Шестопалов, це проблема не майбутнього, а сьогодення.

Плануванням і облаштуванням сховищ для радіоактивних речовин займається багато європейських країн — Швеція, Бельгія, Швейцарія, Франція, Великобританія, Іспанія... А німці почали працювати над цим ще в шістдесяті роки минулого століття і нині мають унікальну суху шахту Конрад завглибшки понад 1000 метрів. Учені пунктуально обґрунтовують безпечність захоронення відходів навіть низької та середньої активності, не кажучи вже про високоактивні й довгоживучі. Згідно із законом цієї країни, всі шкідливі речовини мають захоронюватися тільки в геологічному середовищі. У Швеції та Фінляндії також активно ведуть дослідження в цьому напрямку, зокрема шукають ділянки для сховищ у кристалічних породах. Світова практика свідчить, що саме граніти, а також солі та глини для цього цілком придатні.

Облаштування спеціальних шахт у кристалічних породах, на думку зарубіжних фахівців, коштує три—чотири мільярди доларів

За рекомендаціями МАГАТЕ і вимогами нашого законодавства, радіоактивні відходи можна захоронювати як у поверхневих, так і в глибинних сховищах. Поверхневі — призначені для короткоживучих радіоактивних відходів. Вони стають безпечними вже через 300 років. У зоні відчуження Чорнобильської АЕС для них будують комплекс “Вектор”. Глибинні (або геологічні) сховища найбезпечніші для зберігання високоактивних і довгоіснуючих радіоактивних відходів. Чимало їх перебуває в “Укритті”, а частина — просто неба. Залежно від конструкції розрізняють шахтні і свердловинні глибинні сховища. У шахтних відходи можна складувати на глибині від 500 до 1000 метрів, у свердловинних — від 2000 до 4000 метрів.

— Іноді мене запитують,— каже В’ячеслав Михайлович,— чи технічно можливо захоронити контейнери з радіоактивним матеріалом у глибоке геологічне середовище? Це цілком реально. До того ж глибокі свердловини мають певні переваги порівняно з шахтами, адже шахти завглибшки 500—1000 метрів потребують складних комунікацій і під землею, й на поверхні. Їх облаштування у кристалічних породах, за оцінками західних фахівців, коштує 3—4 мільярди доларів. Свердловини значно дешевші за шахти. За цією технологією в глибокий отвір у землі завантажують контейнери і там закривають. Коли знову нагромадяться радіоактивні речовини, облаштовують наступну свердловину. Таким чином, фінансові витрати можна розподіляти в часі.

За словами В’ячеслава Шестопалова, є ще одне нерозв’язане питання: чи збираємося ми напряму захоронювати відпрацьоване ядерне паливо з вітчизняних атомних електростанцій, чи попередньо переробляти його в Росії або у себе? Остаточного рішення на державному рівні досі не прийнято, хоча в деяких українських законах допускається можливість прямого захоронення радіоактивних речовин у геологічному сховищі. Відправляти їх до Росії дорого і ризиковано. А про власні підприємства з переробки таких відходів йшлося ще за часів президентства Леоніда Кравчука і раннього Леоніда Кучми. Та ці наміри залишилися на папері.

Багато країн (Швеція, Франція, Чехія та інші) від початку розвитку ядерної енергетики вибрали стратегію прямого захоронення відпрацьованого ядерного палива у геологічному середовищі (після попередньої витримки у пристанційних сховищах). Німеччина і Швейцарія відмовилися від прийнятого раніше рішення про переробку цього палива перед ізоляцією у надрах. А ось США, Росія, Франція, Великобританія, які насамперед зацікавлені у виробництві плутонію військового призначення, підтримують розвиток системи переробки відходів ядерного палива. Для України ж, як вважає академік В’ячеслав Шестопалов, оптимальним є варіант, який вибрали Німеччина і Швейцарія, — захоронення відпрацьованого ядерного палива в геологічному середовищі без переробки (але після відповідного “витримування” у сховищах при АЕС). Це дасть змогу значно прискорити розв’язання проблеми надійної ізоляції, зменшити фінансові витрати і не створюватиме нових екологічних проблем.

До найнебезпечніших відходів належать відпрацьоване ядерне паливо (у разі його захоронення без попередньої переробки), оскловані високоактивні відходи, котрі надходитимуть із Росії, а також частина паливовмісних мас, що зберігаються в об’єкті “Укриття”. Загальний об’єм високоактивних і довгоіснуючих радіоактивних відходів становить майже 2200 кубометрів. Їх доцільно “поховати” в свердловинах завглибшки від 2 до 4 кілометрів із надійною ізоляцією. Це можна зробити за 15—18 років, переконаний В’ячеслав Шестопалов.

“Класичний” приклад злочинного зволікання з ізоляцією відпрацьованого ядерного палива — киштимська аварія  в 1957 році

За словами В’ячеслава Михайловича, ще в 1993 — 1995 роках колектив дослідників (він теж був у його складі), очолюваний академіком НАН України Емленом Соботовичем, провів пошуки перспективних місць для захоронення радіоактивних відходів за геологічними критеріями.

В Україні величезні поклади солей, скажімо, на Донбасі й у Закарпатті. Глини також достатньо, зокрема в Прикарпатті, де товщина шарів сягає трьох кілометрів. Є й кристалічний щит, який пролягає з північного заходу на південний схід України на тисячу кілометрів. Звичайно, в ньому багато розломів, та можна вибрати ділянки в стабільних блоках. Особливо важливо дослідити глибини, нижчі від зони активного водообміну, тобто на кілька сотень метрів.

За багатьма показниками (не тільки геологічними, а й соціальними, транспортними тощо) Чорнобильська зона відчуження і прилеглі до неї території є оптимальним місцем для сховища. Західна частина її і суміжні ділянки кристалічного щита належать до найперспективніших. Уже нині зона відіграє роль своєрідного бар’єра на шляху поширення чорнобильських радіонуклідів за її межі, у бік населених пунктів. Оскільки там на забрудненій території залягає основна маса високоактивних і довгоіснуючих радіоактивних елементів, то відпадає ризик, пов’язаний з транспортуванням цього небезпечного вантажу на далекі відстані. Зона відчуження ЧАЕС придатна для обох типів сховищ. Її кристалічні породи перекриті осадовими (глинами, пісками), які здатні значно ліпше порівняно з гранітами поглинати радіонукліди. Навіть коли, припустимо, якась їхня кількість проникне через багатометрову товщу гранітів, вона адсорбується ними. До слова, у шведів кристалічні породи виходять практично на поверхню, і про такий бар’єр вони навіть не мріють. Так само й фіни.

Де ж ховати радіоактивні відходи в Україні? Майже вся її територія, розмірковує В’ячеслав Шестопалов, досить щільно заселена, а, наприклад, Карпатські гори непридатні для цього. Може, ці відходи на Донбасі, Полтавщині чи в Прикарпатті ховати? Абсурдність таких підходів очевидна. Водночас, якщо ми не захоронимо високоактивні довгоіснуючі речовини — це рівнозначно копанню власної могили. Адже немає гарантії, що не станеться якась непередбачена подія, котра спровокує виведення з-під контролю небезпечного “скарбу”. “Класичним” прикладом злочинного недбальства може слугувати аварія в місті Киштим Челябінської області 1957 року.

За словами В’ячеслава Шестопалова, комплексні наукові дослідження мають здійснюватися у відповідності до загальнодержавної стратегії поводження з радіоактивними відходами. А її, власне, належить ще розробити. Та без фінансування все це залишиться на папері. Враховуючи сумний досвід минулих літ, стан справ можна виправити, створивши відповідний державний фонд із відрахування частини прибутку з використання електроенергії, яку виробляють наші АЕС.

В’ячеслав Шестопалов погоджується із вимогою громадськості мати вичерпну, аргументовану, об’єктивну інформацію з цього питання. Академік згоден на діалог і готовий відповісти на різні запитання про стан геологічного середовища, прогнозування природних і техногенних процесів у надрах і довкіллі, зокрема й про гіпотетичну міграцію радіонуклідів із можливих сховищ протягом сотень тисяч років. Такі дослідження потребують від 15 до 35 років. А втім, учений наголошує: проблема захоронення шкідливих речовин не терпить зволікань. Якщо вже ми створили такий прецедент, то маємо й ліквідувати, а не залишати для майбутніх поколінь.