Навіть жителі Вінниччини про підземні розробки, які ведуться в краї, знають мало. Коли в бесідах із земляками принагідно заходить мова про шахти, що діють на теренах області, співрозмовники зазвичай недовірливо скошують очі: «Які ще шахти? У нас тут що — Донбас?» Ну а мешканцi iнших областей i поготiв дивляться на Вiнниччину як на регiон винятково аграрний. Проте життєві та економічні реалії примушують такий стереотип серйозно захитатися. Заради повноти картини почати розповідь нам доведеться здалеку.

А живемо ми на морському дні

Не меншим відкриттям, ніж наявність шахт, для багатьох нинішніх жителів області буде те, що приблизно третина з них мешкають на колишньому морському дні. Упродовж геологічної історії та частина земної поверхні, де нині розташована Україна, то піднімалась угору, то опускалась, і її не раз укривала товща океанських вод — коли глибоко, а коли й не дуже.

Востаннє хвилі перекочувались над подільською землею в період міоцену, тобто 10-15 мільйонів років тому. Остання «морська» доба характеризувалась тим, що вздовж побережжя, яке перетинало сьогоднішню Вінниччину з північного заходу на південний схід (паралельно Подільським Товтрам), розкинулися просторі багатокілометрові мілководдя. Добре прогріта слабосолона вода, що постійно підживлювалася прісним стоком річок, утворила так званий естуарій. Саме в таких місцях найпродуктивніше функціонує екосистема, забезпечуючи швидкий приріст біомаси.

Для молюсків тут був справжній рай — їх нараховувалось до сорока видів. Ці маленькі невибагливі істоти густо вкривали дно, і після закінчення життєвого циклу кожна залишала після себе черепашку, кількість яких із часом нагромаджувалась. Море вкотре відступило, і вздовж колишнього побережжя зосталась широка смуга вапнякових відкладень, що утворилися з черепашок. Потужність пласта складає десятки метрів, у окремих місцях сягаючи навіть 100—120 метрів. За наступні мільйони років вапняки влежалися, ущільнилися, зверху їх товстим шаром укрив грунт, тому на поверхню вони виступають тільки на крутих схилах та урвищах.

Обживаючи колишнє морське дно, люди виявили, що вапняковий камінь може слугувати чудовим матеріалом для спорудження житла, бо він легко обробляється, а стіни з нього добре тримають тепло. До Другої світової війни видобуток вівся дідівським способом: від краю масиву відколювали брили, які потім кустарно різали дворучною пилкою на будівельні блоки. У післявоєнну пору, коли різко виросли темпи будівництва і гостро бракувало будматеріалів, постало питання про промисловий видобуток вапняку.  Геологічні дослідження показали, що найкращі за споживчими властивостями вапняки розташованi на територіях нинішніх Крижопільського, Піщанського та Шаргородського районів. 

Подільський андеграунд

Хоч шахти — об’єкт підземний, ми в них не спускались, а спокійно в’їхали легковою машиною: дорога майже по горизонталі входила до темного прямокутника отвору в майже прямовисному схилі пагорба, звідки назустріч нам вибігали рейки шахтної вузькоколійки. Правда, довго їхати не довелося — за кількадесят метрів авто зупинилось у боковому відгалуженні головної штольні, і далі з Олександром Мельником, головою правління ВАТ «Джуринське шахтоуправління», ми йшли пішки, освітлюючи дорогу шахтарськими ліхтарями.

Від входу до «переднього краю», де нині ведеться видобуток на шахті «Сапіжанка», — близько кілометра. Технологія проста. Каменерізальна машина у суцільному вапняковому пласті робить спершу вертикальні прорізи, потім горизонтальні. Відтак вибивається ніша, повертається ніж, і від стіни відрізаються готові будівельні блоки стандартного розміру, які залишається повантажити на вагонетку і вивезти. Нині за одну зміну шість бригад, які працюють на трьох шахтах, спроможні нарізати до тисячі блоків.

За минулий рік ВАТ «Джуринське шахтоуправління» виробило 4,8 млн. штук умовної цегли, але сьогоднішні обсяги — мізер порівняно з тими, які були колись. На початку шістдесятих років видобуток вівся на семи шахтах, і робота у три зміни не припинялась. До кінця шістдесятих перейшли на двозмінку, і для того були об’єктивні причини, адже дуже далеко заглибилися від входів — відкат складав до трьох кілометрів, виникала потреба в примусовій вентиляції, а все це здорожчувало продукцію.

У дев’яності роки, коли різко впали темпи будівництва, згорнувся також видобуток вапнякового каменю. Підприємство мало великі борги, почали масово звільнятись люди. Коли в 1999 році головою правління обрали інженера-механіка Олександра Мельника, трудовий колектив, який колись нараховував чотириста чоловік, скоротився увосьмеро. Мало хто вірив, що підприємство виживе. Новому керівнику знадобилося сім років, щоб поступово покрити борги перед бюджетом та працівниками — тільки в січні 2007-го вони вперше вчасно отримали платню. Врятувала вигідна ринкова кон’юнктура, тому що пожвавився будівельний сектор і зросла необхідність у будматеріалах: все те, що нарізається за зиму, покупці розбирають до червня, і далі вже вишиковуються черги.

За півстоліття, поки експлуатувались родовища довкола села Джурин Шаргородського району, шахтарі витворили величезне плетиво підземних коридорів, яке, без перебільшення, позмагалось би зі знаменитим крітським лабіринтом, збудованим Дедалом для міфічного мінотавра Астерія. Олександр Микитович розгортає карту шахти «Сапіжанка» (донедавна вона мала гриф «Таємно»), і я на власні очі пересвідчуюсь, що з неї без рятівної нитки Аріадни — до того ж у суцільній темряві! — не вибратись. Загальна довжина штреків — понад сто п’ятдесят кілометрів. Лабіринт шахти «Лиса гора», поклади якої інтенсивно розроблялися понад 35 років, довший удвічі.

Людина стороння ніколи не здогадається, що під звичайними пшеничними полями, на яких збирають урожай комбайни, розкинулися справжні підземні країни. Назад наш легковик котиться автомагістраллю Немирів—Могилів-Подільський, і Мельник з усмішкою показує пальцем униз: ніхто з водіїв навіть не припускає, що на двадцятиметровій глибині полотно дороги перетинають штреки шахти «Козача гора».

Людям, які працюють нагорі, загрози немає. Проте недавня історія розповідає і про місцеві рукотворні катаклізми, коли через помилки, допущені проектувальниками, відбулися обвали поверхні. Дві ділянки полів набули рельєфу, непридатного для роботи сільськогосподарської техніки, так що їх мусили вивести iз сівозміни й «списати» — тепер тут пасовиська.

І тут є нелегали

І хоч підземний фронт ВАТ «Джуринське шахтоуправління» скоротився із семи шахт до трьох (ліцензії купили тільки на них), це не означає, що інші чотири шахти надійно законсервовано і вони чекають ліпших часів. Як вимагають нормативні документи, після закінчення експлуатації входи до них засипали. Але ж відгорнути породу назад і проникнути в шахту — не проблема, тому жителі і Джурина, і довколишніх сіл залюбки використовують те, що «погано лежить».

Піратський видобуток будівельного каменю — без відповідного дозволу, з порушенням правил техніки безпеки — набув чималих масштабів. За приблизною оцінкою, цим промишляють загалом до ста чоловік, котрі щодня йдуть до закинутих шахт з такою регулярністю, як ми на роботу. Сюди відкрито, серед білого дня, під’їжджають вантажівки по будівельні блоки.

До однієї з таких самодіяльних бригад, що трудиться на аварійній шахті, я ризикнув зайти. Знайшов її за звуком ручної бензопилки «Урал» (для різання вапняку умільці використовують саме її) та за проблисками світла у боковому штреку. Мене зустріли без ворожості, хоч і насторожено, слово за словом зав’язалась розмова.

Чоловік, котрий назвався Сергієм, очевидно, був у групі з чотирьох «нелегальних промисловиків» за старшого. Він відклав бензопилку, закурив,  сплюнув під ноги і тільки потім заговорив:

— Та хіба я сюди поліз би, якби безробіття не змусило? Мені життя теж дороге.

І Сергій розповів, що має вищу освіту, працював у колгоспі, а затим в КСП зооінженером. Після «реформування» господарство віддало Богу душу — худобу вирізали, людей позвільняли, і він залишився без копійки. А вдома двоє дітей, яких ще треба ставити на ноги: старший навчається в університеті, менший закінчує школу. Знайшов би роботу за основною спеціальністю — забув би дорогу до шахти в той же день.

Та й заробітки під землею не бозна-які. Будівельні блоки продають по півтори гривні, а якщо відрахувати затрати, то якраз по п’ятдесят копійок і виходить. А працюють «нелегали» у майже непровітрюваному закритому просторі — за день мало не до запаморочення надихуються вихлопних газів бензопилок. Можна було б згадати і про постійну загрозу бути притягнутими до правової відповідальності за незаконне користування надрами, але з цього боку, схоже, небезпека найменша — надто відкрито працюють, на «роботу» їздять власним легковиком. Чи то шаргородським правоохоронцям байдуже, хто чим займається на ввіреній території, чи то з ними полюбовно домовились...

Додамо, що через неефективну роботу місцевої міліції потерпає і ВАТ «Джуринське шахтоуправління». Мисливці за металом розперезались до того, що незадовго до мого приїзду вночі порізали автогеном і вкрали з шахти цілий козловий підйомний кран. Керівництво товариства встановило чималу винагороду за розкриття злочину, але результатів це поки що не дало.

Надія — на район та область

Можливо, це прозвучить високомовно, але Джурин, якому в цьому році виповнюється 460 років, можна назвати шахтарською столицею хліборобської Вінниччини. Шахтоуправління було найміцнішою економічною опорою цього великого населеного пункту за радянської доби. Тоді тут стабільно працювала низка підприємств, із яких сьогодні залишилося всього чотири. Допомагає воно виживати й зараз, коли на 580 працюючих джуринців припадає 1400 пенсіонерів, а багато людей шукають заробітків по всьому світу (тільки в Італії — до п’ятдесяти осіб). Не слід дивуватись, що демографічні показники сумні: смертність мало не вдвічі перевищує народжуваність.

Сільський голова Сергій Гончарук (до речі, в минулому — гірничий майстер) вважає, що ситуація піде на краще, коли до села вдасться підвести газ, і зараз він робить усе, аби відшукати кошти, потрібні для будівництва дванадцятикілометрової гілки газогону. Але спробуй їх знайти, якщо в сільському бюджеті з видатковою частиною 1,6 мільйона гривень власні надходження складають лише 250 тисяч. Вся надія — на допомогу районної та обласної влади. Ну і, звичайно, на внутрішні резерви, бо економічне пожвавлення все-таки відчувається.