Про ситуацію, яка не «склалася» — як нерідко можна почути, — а яку «склали» цілком конкретні особи, причетні своїми особливими інтересами до паливної галузі, а отже, й до Ірванцівського торфобрикетного заводу, що розташований у селищі Кути Семенівського району на Чернігівщині, ми вже повідомляли в «Голосі України» від 7 вересня 2007 року.

Публікація спричинила певний резонанс і листи читачів; проблема знайшла відображення в передачі Радіо «Свобода» 13 вересня 2007 року. Читачі й слухачі вимагають додаткових пояснень цієї ситуації.

Арифметика «наївної» злочинності

На розвиток теми запам’ятаймо вісім показових цифр. Виробнича потужність підприємства становить 35 тис. тонн брикету на рік, що за обсягом вантажу дорівнює 600 залізничним вагонам, тоді як з наявних покладів торфу, що їх використовує завод, можна виготовити не менш як 50 млн. тонн брикету. Отож і поміркуйте, на скільки років вистачить цих покладів.

Проте впродовж останніх кількох років унаслідок заходів, організованих чернігівськими обласними чиновниками за підтримки столичних, виробництво торфобрикету на заводі зменшено в 3,5 разу, а замість місцевого торфобрикету, який має теплотворність (до 5800 ккал) і невисоку зольність (до 18 відсотків), на Чернігівщину завозиться донецьке низькосортне вугілля із зольністю близько 50 відсотків. До того ж тонна цього донецького вугілля коштує на 25—30 відсотків дорожче.

Водночас великого розмаху в області набули роботи з газифікації сіл: проектно-геодезичні роботи, прокладання труб, створення локальних мереж, встановлення обладнання тощо. І все це переважно із залученням особистих грошей селян, відповідно, з подальшою перспективою підвищення цін на російський газ, що ми спостерігаємо як сталу тенденцію, особливо після 4 січня 2006 року, коли було підписано сумнозвісну газову угоду.

Отака вона переконлива ілюстрація нашої енергетичної «незалежності» в окремо взятій області України.

А що з цього приводу думають компетентні особи, причетні до цієї ситуації? Почнемо з низів, з робітничого класу.

Петро Соболєв, електрик: «Звичайно, ми, робітники, всього знати не можемо, проте кількамісячні затримки зарплатні давно стали нормою. Ще на початку року з приводу затримки виплати зарплатні 73 працівники заводу написали колективний лист до Семенівської районної прокуратури.

Оскільки завод не має прав юридичної особи, а ці функції виконує так зване підприємство «Чернігівторф», районна прокуратура переадресувала наш лист до обласної. Тільки-но це сталося, керівництво «Чернігівторфу» зникло разом із грошима, яких тоді було на нашому рахунку майже 300 тис. гривень.

Я особисто подав позов до суду, вимагаючи виплати зарплатні, але раптом, лише після шостого засідання суду, я дізнаюсь про те, що мені й усім працівникам заводу ось уже впродовж кількох років не враховується поточний трудовий стаж, позаяк керівництво «Чернігівторфу» від 1 січня 2004 року припинило перераховувати передбачені законом кошти до Пенсійного фонду! Безсумнівно, нас хочуть довести до банкрутства».

Тут треба пояснити принципову річ. Так зване підприємство «Чернігівторф» — це ніяке не підприємство, а розміщена в Чернігові контора з двома десятками клерків за столами при телефонах; зате вона має розрахунковий рахунок у банку, печатку і статус юридичної особи.

А справжнє підприємство — Ірванцівський торфобрикетний завод (тобто виробничі структури з промисловим устаткуванням та відповідні працівники, котрі добувають торф і виготовляють з нього брикет, а також управляють безперервним виробництвом та забезпечують функціонування робітничого селища) — розташовується за сотні кілометрів від Чернігова. І це справжнє підприємство офіційно називають філією. Філією чернігівської контори (?!).

Коли запахло прихватизацією

Етапи штучної «нейтралізації» торфобрикетної енергетики в Чернігівській області досить детально висвітлено в центральній пресі. Зокрема, газета «Голос України» від 3 жовтня 2003 року в розлогій публікації «Торфобрикет... збанкрутував?» докладно розповіла про афери, що ними, як тенетами, обснували Смолинський торфобрикетний завод.

Газета розповіла, як «Чернігівторф» за активної участі керівництва області спочатку перевів завод у статус дочірнього підприємства, а потім — філії. Розповіла про те, як обласна державна адміністрація під’єднала державний «Чернігівторф» до комерційного посередника «Чернігівоблпалива» (це вам нічого не нагадує?), який добре «нагрів руки» на реалізації продукції виробничників і водночас поставив «Чернігівторф» на межу банкрутства, а потім «фахівці» з Чернігівської облдержадміністрації підвели державний «Чернігівторф» (і Смолинський завод) під санацію, маючи на увазі наступну ліквідацію. Й насправді Смолинський торфобрикетний завод було фактично ліквідовано.

Тоді, у 2003 році, газета повідомляла: «Якщо місцеві котельні перевести на опалювання брикетом, то це здешевить їх роботу в 3—4 рази!». І мала рацію, бо вже тоді тонна вугілля для мешканців області коштувала до 300 гривень, тоді як відпускна ціна тонни торфобрикету на заводі становила 85, а на складах комерційного посередника («Чернігівоблпаливо») — 140 гривень.

Торфобрикетною аферою займалася спеціальна робоча група парламентського Комітету з боротьби із корупцією і організованою злочинністю (голова комітету — В. Стретович). У доповідній записці від 10.01.2005 р. за підписом Олександра Луцика, помічника-консультанта народного депутата України Володимира Стретовича, читаємо: «Група осіб у складі Федора Лозяна — голови ВАТ «Чернігівоблпаливо» та його заступника Володимира Петренка, а також Сергія Проценка — заступника директора ДП «Чернігівторф» під протегуванням і прикриттям Андрія Дмітрієва — радника голови Чернігівської облдержадміністрації, створила стійку злочинну організацію з метою доведення ДП «Чернігівторф» до штучного банкрутства, викупу основних засобів у свою власність, розкрадання коштів з державного бюджету».

Як випливає з подальшого, за всім цим беззаконням проглядається фігура і безпосередня участь тодішнього голови Чернігівської облдержадміністрації Валентина Мельничука.

На підтвердження своїх висновків Олександр Луцик наводить 27 документально встановлених фактів злочинної діяльності зазначених осіб. Діяльності, яка має виразні ознаки злочинів, що підпадають під 16 (!) статей Кримінального кодексу, а серед них: ч. 1 ст. 255 «Створення злочинної організації», ч. 2 ст. 126 «Побиття і мордування», ч. 4 ст. 28 «Вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією», ст. 218 «Фіктивне банкрутство», ст. 219 «Доведення до банкрутства», ч. 1 ст. 350 «Погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок» тощо.

Було встановлено також високу вірогідність причетності керівництва міліції і прокуратури Чернігівської області до злочину, який кваліфікується за ч.2 ст. 256 «Сприяння учасникам злочинних організацій та приховування їх злочинної діяльності».

Зокрема, кричущими фактами цієї діяльності було судове рішення Господарського суду Чернігівської області про передачу майна державного підприємства «Чернігівторф» під контроль комерційної структури «Чернігівоблпаливо»(!) і завдання збитків підприємству «Чернігівторф» під час його санації(!), спішне поховання без розтину тіла несподівано померлого за дуже загадкових обставин директора ДП «Чернігівторф» М. Мовчана, непроведення судово-медичної експертизи та невстановлення справжньої причини його смерті, завдання значних збитків бюджету шляхом вчинення фінансових махінацій через посередницьку структуру ВАТ «Чернігівоблпаливо», факти фізичного та морально-психологічного насилля з побиттям осіб, котрі перешкоджали злочинцям, відмова співробітників міліції і прокуратури в порушенні кримінальних справ тощо.

Втрачаємо національний ресурс

Голова Комітету Верховної Ради України Володимир Стретович у листі № 06-18/12-2980 від 21.12.2004 р. на ім’я Генерального прокурора Святослава Піскуна просить перевірити наведені факти і додає матеріали на 45 аркушах.

І що? А нічого. Й досі...

Щоправда, тоді справа набула такого розголосу, що тижневик «Дзеркало тижня» посилає на місце подій двох кореспондентів В. Фоменка та І. Хоменка, які 12 лютого 2005 року публікують у цьому виданні великий матеріал під промовистим заголовком «Доповідна записка».

Автори стверджують, що фінансово-виробнича афера в торфоенергетичній галузі є результатом діяльності мафіозних структур, до яких безпосередньо причетне керівництво і правоохоронні органи Чернігівської області, і що ця афера фактично перетворилася на гангстерську війну.

Варто процитувати декілька фрагментів з цього матеріалу, який донині не лише не втратив актуальності, а й набув ще більшої:

«Так звана «планова збитковість» вітчизняних торфорозробок не повинна нікого вводити в оману. Торф — екологічно чисте паливо майбутнього. Він однаково добре спалюється на теплоелектростанціях і переробляється в дизельне пальне. Його також використовують як натуральне органічне добриво, а в сполученні з бішофітом він відновлює родючість ґрунту в районах, забруднених внаслідок видобутку нафти. Поклади поліського торфу на найближчі декілька століть практично невичерпні...».

Ось де собака заритий! Ось де причина особливого, прискіпливого і відверто кримінального інтересу впливових осіб Чернігівської області до торфобрикетних підприємств. І зрозуміло чому. Адже Ірванцівський торфобрикетний завод нині видобуває сировину на торфяному полі площею 1000 гектарів, запасів якого вистачить до кінця цього століття. Тоді як уся площа торфовища становить 6000 гектарів.

Після всіх махінацій цей завод, із такими величезними покладами енергетичної сировини, залишився єдиним підприємством цієї галузі на теренах Чернігівської, Сумської і Київської областей.

Здавалося б, треба радіти з такого Божого дару в умовах енергетичної залежності України від Росії й швиденько здійснити диверсифікацію у напрямку розвитку торфобрикетної і торфохімічної галузей.

Але ж ви розумієте, що деякі нинішні «столоначальники» у владних кабінетах давно розучилися (а може, ніколи й не вміли?) радіти нашому національному надбанню і всенародній вітчизняній власності в Україні. Вони враховують у свій актив лише свою приватну власність або так звану акціонерну, яку також використовують як власну.

Згаданий матеріал у «Дзеркалі тижня» закінчується таким підсумком:

«Потенційний ризик втратити частину національного енергетичного ресурсу збережеться за будь-якого можливого повороту подальших подій. Так само залишається загроза для особистої безпеки кожного, хто вільно чи невільно виявиться причетним до конфлікту навколо «Чернігівторфу»; до конфлікту, який переходить у латентну, приховану форму і припинити який лише силами преси неможливо» (виділення моє. — В. В.).

Це було опубліковано на початку 2005 року. Подальші події — це факти сьогоднішнього дня.

Треба рятувати завод!

Михайло Волинець, голова Незалежної профспілки гірників України, знає тему з іншого боку:

«Ситуація, в якій нині опинилися працівники торфодобувної і торфопереробної галузі — це результат багатолітньої байдужості до цієї галузі з боку держави. До того ж держави, яка перебуває в стані залежності від іншої держави та потерпає саме через недостатнє і нераціональне використання власних енергоносіїв.

Декілька років тому було відкрито фінансування для капітального будівництва в торфовій галузі, але вже минулого, 2006 року воно було зменшено. Як заступник голови Комітету Верховної Ради з питань палива і енергетики, я намагався впливати на цю абсурдну ситуацію, коли Україні потрібно розвивати свої енергоресурси, проте уряд фактично блокує їх розвиток, надаючи перевагу імпортному газу з Росії.

Не раз я мав розмови з цього приводу і з тодішнім міністром В. Тополовим, і з нинішнім — С. Тулубом. Нічого не вдалося зрушити з місця. Але все-таки вдалося «пробити» фінансування на 2007 рік в обсязі 22 млн. гривень на розвиток торфової галузі; суму, яка в декілька разів перевищує минулорічний обсяг.

Це було зроблено без участі міністра С. Тулуба і фактично всупереч його бажанню. Коли ж він побачив, що таки виділено, він реорганізує недержавний концерн «Укрторф», змінює керівництво, розставляє своїх людей, в тому числі на підприємствах з видобутку торфу і «кладе руку» на виділені гроші. Підприємства досі не відчули тих мільйонів. Де і як вони використовуються — невідомо, а концерн «Укрторф», по суті, перебуває на стадії ліквідації».

Факти невтішні. Бандити у тюрмах не сидять, а «наїзд» на Ірванцівський торфобрикетний завод з метою його «прихватизації», як і передбачали журналісти «Дзеркала тижня», відбувається в латентній, прихованій формі. Завод приховали під абсолютно абсурдним для даної ситуації словом філія. Філія чого? «Чернігівторфу», який являє собою звітно-розрахункову контору?

Яка тут може бути філія, якщо завод є цілком самодостатнім підприємством! Було б зрозуміло, якби оцю контору в Чернігові назвали філією або торговельним представництвом заводу в обласному центрі.

А поки що торжествує абсурд: завод не має права юридичної особи і не має свого рахунку в банку. Колектив підприємства лише має право працювати і молитися на начальників у Чернігові, котрі, тримаючи у своєму розпорядженні всі гроші й активи заводу, час від часу кидають працівникам чергову кістку, виходячи з архаїчних норм і мінімумів оплати праці.

Тим часом про величезні енергетичні можливості Ірванцівського родовища добре відомо за кордоном. Але іноземні інвестори хочуть мати справу з повноправним підприємством, а не з якимось сумнівним утворенням у статусі філії. Так само вони не хочуть мати справу з конторою, яка «керує» заводом по телефону на відстані майже 200 кілометрів. А ще ж є вищі інстанції: концерн «Укрторф» і Міністерство вугільної (!) промисловості, яке вочевидь не симпатизує торфопереробникам, а створює на Чернігівщині режим сприяння для реалізації донецького вугілля.

Чотири роки тому, коли завод перебував у системі Мінпаливенерго, тодішні керівники галузі пропонували створити повноцінні державні підприємства на базі Смолинського та Ірванцівського торфозаводів, але пропозиції «заглохли» в Чернігівській облдержадміністрації, стараннями якої невдовзі тихо помер Смолинський торфозавод, а нині потихеньку закривають очі Ірванцівському.

Лише цим можна пояснити дивовижну категоричність і рішучість нинішнього заступника голови Чернігівської облдержадміністрації Олександра Бельського, який надзвичайно енергійно переконував мене не публікувати матеріал про ситуацію на Ірванцівському заводі. Незважаючи на ці прохання і приховані погрози пана Бельського, матеріал було надруковано в «Голосі України» і, як бачимо, не марно.

Ірванцівський торф став сьогодні пробним каменем для перевірки на патріотизм. Голова Семенівської райради Сергій Євменов і його колега голова Семенівської райдержадміністрації Ярослав Майданський без гучних слів придбали для декількох бюджетних установ району котлоагрегати новітньої моделі, що ефективно працюють на торфобрикеті.

Вони вважають, що видобуток, переробка і використання торфу на півночі України мають величезні перспективи. Зрештою, так вважають не лише вони, а всі, кому дорога наша незалежність.