Знову нищівно боремося з природою, по-хижацьки експлуатуємо її далеко не бездонні ресурси - вирубуємо діброви, створюємо штучні водоймища, осушуємо болота. І все, як часів тоталітарного режиму, з "турботою" про людей, задля задоволення їхніх нагальних потреб. Неначе історія розвитку і цивілізації в цілому, і "найпрогресивнішої" у світі країни на ім'я СРСР нічому не навчила.

Знову, наче чортик з табакерки, вигулькнула маячна ідея завершення будівництва Ташлицької ГАЕС (своєрідного сіамського близнюка Південноукраїнської АЕС) на Південному Бузі з усіма невідворотними наслідками для довкілля. Всупереч здоровому глузду, запереченням учених, рішучим протестам громадськості впродовж майже 20 років представники атомно-енергетичного лобі гнуть своє. Тихою сапою, не гребуючи нічим, не києм, так палицею ...

Ось вже і голова Миколаївської облдержадміністрації Олександр Садиков в інтерв'ю одній із столичних газет захоплено розповідає про те, що на Ташлицькій ГАЕС відбулася значна подія: 800-тонний ротор опустили у статор турбіни. Таких операцій, уточнив він, на світі відбувається одна-дві на рік. Але оскільки це питання болюче, то його не надто афішують.

Одне слово, ви, хлопці, мітингуйте-протестуйте, а "нам своє робить". Хоч головою бийтесь об землю, хоч волайте-репетуйте, але директивний об'єкт-довгобуд передостаннього з'їзду всесоюзної компартії, хоч через двадцять літ, та все одно стане до ладу на теренах незалежної України. Ой, як добре ж усім нам тоді буде!

Виключно заради "об'єктивності" не оминув пан голова наслідків, що загрожують заповідникові "Гранітно-степове Побужжя" (останню публікацію з цього приводу на сторінках "Урядового кур'єра" вміщено 17 листопада 2005 р.) На думку керівника області, цитую дослівно, "після підняття води до позначки 14 метрів пороги нікуди не подінуться, просто вони стануть на 20 сантиметрів менші (?! Я. М.), але це в межах природного коливання води".

Чи потрібні з цього приводу якісь коментарі, позаяк подібні лукаві пісеньки (якщо вважали за потрібне) свого часу наспівували апологети "великих будов комунізму"? Про користь спорудження зрошувальних систем, що сьогодні підтопили сотні сіл на півдні України, осушувальних на Поліссі, внаслідок чого маємо пересохлі колодязі у багатьох небідних на вологу селах Київщини, Чернігівщини, Рівненщини, Волині. Про цілковиту "нешкідливість" хімічних, металургійних чи свиновідгодівельних індустріальних комплексів (традиційно без очисних споруд!), шламових накопичувачів Кривбасу (20 млн тонн мінералізованих вод щороку, збагачених важкими металами та радіонуклідами), тощо.

Враження таке, ніби нація втратила природний імунітет у вигляді історичної пам'яті. Наче й забула, приміром, що на ліквідацію наслідків катастрофи на ЧАЕС витрачено стократ більше коштів, ніж отриманих від виробленого нею струму, що збитки від затоплених "рукотворними морями" луків та чорноземів не сумірні з "дешевими" кіловатами та регульованим судноплавством на Дніпрі. Тому вкотре постає питання, чи не надто дорогою ціною, не навчені бодай на власних помилках, щоразу розплачується народ за авантюрні управлінські рішення?

Тепер от чухаємо потилиці: ти диви, як таке могло статися. Незбагненні речі кояться та й годі. З одного боку, країна зазнала незліченних та моральних збитків, а з другого -купка спритних ділків на цьому ділі ще й як розбагатіла, бо знайшла тут справді золоту жилу. Ні для кого ж не таємниця, що причетні до спорудження грандіозних об'єктів (як і ухвали рішень з цього приводу) мають доступ до великих грошей. І не лише у нас, а й по всьому світі.

Сумнозвісна Ташлицька ГАЕС зайве тому підтвердження, а загроза від введення її в експлуатацію, зважаючи, що будівництво вийшло на фінішну пряму, ще більш реальна, ніж 20 літ тому. Мова про місця, де Південний Буг, прямуючи до моря, прорізавши у гранітах на південній межі Українського кристалічного щита каньйон, сформував фантастичної краси пейзажі. Ця місцевість - Гранітно-степове Побужжя -збереглася до наших днів практично незайманою впродовж тисячоліть.

Тут унікальні свідоцтва геологічних катаклізмів, що відбувалися мільярди років тому, ще купаються у променях сонця сотні видів рослин і тварин, яких немає більше ніде в світі - релікти і ендеми. На території заповідника знайдено залишки поселень наших прадавніх пращурів, які мешкали десятки тисяч років тому. Зрештою, тут останні ще не затоплені козацькі могили Гардської паланки Запорозької Cічі. І все це комусь кортить, як у перебігу будівництва дніпровських водосховищ, знищити. У будь-якої нормальної людини, чиїм дітям, онукам, правнукам жити й творити на благословенній землі пращурів, виникає запитання: навіщо?

Формально суть проблеми, хоч коріння її набагато глибше, полягає у конфлікті природоохоронних та "економічних" інтересів при вирішенні питання щодо реалізації Уточненого проекту спорудження Ташлицької ГАЕС. Згідно з ним передбачено додаткове заповнення Олександрівського водосховища. А це затоплення близько 870 га земель об'єкта природно-заповідного фонду регіонального ландшафтного парку "Гранітно-степове Побужжя".

Йдеться навіть не про сумнівну економічну ефективність проекту, позаяк будівництво, як мовилося, триває понад 20 років - не про фізично та морально зношене (радянського зразка 80-х років минулого століття) обладнання. Чи потрібні країні додаткові енергетичні потужності від Ташлицької ГАЕС, коли негативні наслідки від введення її в експлуатацію настільки очевидні?

Є ще один принциповий момент. Окрім історико-культурної цінності, територія "Гранітно-степового Побужжя" має цілком законне право недоторканності. Тим часом браві будівельники та ті, хто стоїть за ними, брутально порушують вимоги близько 20 нормативно-правових актів у сфері довкілля. Зокрема, Закони України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про природно-заповідний фонд України", "Про екологічну експертизу" та ін. У будь-якій іншій країні законослухняних громадян подібні "пустощі" збурили б суспільну думку, внаслідок чого, спіймані на неповазі до правових норм, зазнали б загального осуду і негайно збанкрутували б. В Україні, на жаль, їм наче з гуски вода ...

Люди добрі, що ж діється на нашій землі? Навіть у шалі передвиборчих перегонів, часто-густо брудних політичних ігор, мусять спрацьовувати рефлекси самозбереження нації від самогубства. Всі експерти, залучені до оцінки можливих наслідків реалізації Уточненого проекту спорудження Ташлицької ГАЕС (навіть ті, хто допускає можливість його реалізації), сходяться на тому, що затоплення частини земель регіонального ландшафтного парку "Гранітно-степове Побужжя" негативно вплине на місцеву флору та фауну, у складі якої 100 видів, занесених до Червоної книги України та інших природоохоронних реєстрів. А будівельникам як горохом об стінку.

Що ж ми маємо сьогодні? Без зайвого розголосу, тихою сапою станція не будується - активно добудовується. Заповнюються водосховища (на очах у прокуратури - без дозволів і погоджень, з ризиком для людей і природи). Ба більше, вже розпочала роботу комісія виробничого підприємства "Атоменергобуду" на предмет прийняття її в експлуатацію. Як і старих часів, "у робочому порядку" розглядаючи варіанти, що не проходили експертизи. Та чи не ризикують, бува, її члени, поставивши власні підписи під жаданим для декого Державним актом, мати у недалекому майбутньому серйозні проблеми з правоохоронними органами? Невже історія розслідування причин аварії на ЧАЕС нічому не навчила? Адже майбутні автографи членів комісії це серйозний доказ для прокурора - свідчення, якщо не їхнього особистого зиску, то принаймні професійної некомпетентності, громадянської безпринципності.

Звичайно, суспільна думка ніколи не змириться з кричущими проявами вандалізму над довкіллям, і хоч запал протестних акцій дещо не той, як 20 літ тому, все одно пороху в порохівницях маємо достатньо. Сотні небайдужих людей, представників різних політичних партій і течій, сьогодні пікетують службові приміщення тих, хто ігнорує думку громадськості. Їх можна побачити в столиці, Миколаєві, районних центрах області.

Тому, хоч ситуація стає дедалі критичнішою, ще маємо шанс схаменутися, відкинути подалі чемодан з відірваною ручкою (гадаю, алегорія усім зрозуміла) і не тверезу голову, нарешті, прийняти остаточне й безповоротне рішення. Ще раз змушений (вкотре за останні роки!) нагадати високоповажним посадовцям неспростовні найпринциповіші аргументи стосовно недоцільності введення в експлуатацію Ташлицької ГАЕС.

Вона небезпечна тим, що стоїть на фундаментальному геологічному розломі, з підвищеною сейсмікою неподалік від діючих блоків Південноукраїнської АЕС, і в разі, борони Боже, прориву дамби водосховища, скоєне на ЧАЕС виглядатиме квіточками; під час експлуатації станції виникає реальна загроза потрапляння зі ставка-охолоджувача до Південного Бугу відомих хімічних сполук води з усіма сумними наслідками для усього живого.

Ташлицька ГАЕС - суспільно злочинна, оскільки знищує сотні пам'яток культури, в тому числі трипільської, античної, скіфської, часів Київської Русі, Запорозької Січі. Її поява на світ призведе до втрати спортивного та оздоровчо-рекреаційного потенціалу країни, оскільки тут тренуються національні збірні з багатьох видів водного спорту. Зрештою, це улюблене місце відпочинку десятків тисяч скромного статку людей, які знайшли тут українську Швейцарію і поки що не мають фінансових можливостей милуватися подібною зарубіжною екзотикою.

І ще одна незбагненна річ для апологетів будівництва. Сьогоднішній світ рухається шляхом невеликих, мобільних пристроїв для маневрових цілей, розвиває нетрадиційну та комбіновану енергетику (Німеччина влітку жовта від плантацій ріпаку, Данію, Нідерланди, Швецію заполонили вітряки, Китай будує біогазові генератори, країни Середземномор'я забезпечують енергетичну незалежність сонячними електростанціями, Японія і США - газотурбінними пристроями та двигунами Стірлінга і т. д.), світ підвищує ККД агрегатів як у сфері виробництва електроенергії, так і споживання. І лиш ми з упертістю, вартою кращого застосування, зациклились на одному джерелі енергії.

Тому на часі ввести мову про пошук принципово іншого підходу до розв'язання пекучої енергетичної проблеми, адже суспільна мораль цивілізованої держави рішуче відкидає найобережніші спроби знищення крихітних куточків дикої природи, фактично невідновних ресурсів та унікальних природних комплексів і компонентів. Навіть задля вирішення животрепетних питань сьогодення.

Ярослав МОВЧАН,  директор департаменту Міністерства охорони навколишнього природного середовища України