2006-02-16

Підеш у будь-який бік – довкола сніг, сніг, сніг і сніг

Розмова з Віталієм Чижевським, інженером-фотограмметристом, учасником сезонної експедиції в Антарктиді

17 лютого 1996 року на британській станції “Фарадей” в Антарктиді спустили державний прапор Сполученого Королівства та підняли стяг нашої держави, що знаменувало завершення процесу передачі цього об’єкта Україні в тривале користування для проведення досліджень на крайньому півдні Землі.

Цьогоріч минає десять років від тієї символічної дати. Місяць тому до Білого материка вирушила 11-та Українська антарктична експедиція (прибула на місце 29 січня). І слід зазначити, що впродовж десятирічного періоду наукових розвідок до острова Галіндез (власне на ньому розташовано станцію) не раз вирушали львівські спеціалісти. Зокрема, працювали там докторант Інституту геодезії НУ “Львівська політехніка” Володимир Глотов, професор Інституту геодезії НУ “Львівська політехніка” Корнілій Третяк, інші фахівці. Нині пропонуємо читачам розмову з інженером-фотограмметристом кафедри геоінформатики і фотограмметрії НУ “Львівська політехніка” Віталієм Чижевським, який 2003 року побував у сезонній експедиції в Антарктиці.

– Як ви потрапили до складу експедиції?

– Один із колег по “Львівській політехніці” – Володимир Глотов – досліджував Антарктиду, їздив туди 2002 року й опісля. Він співпрацював зі мною – звернувся з проханням допомогти розшифрувати зібрані фотограмметричні матеріали. Завдяки цьому я опинився у складі експедиції.

– Що саме вивчають українці в Антарктиді?

– Суто наша робота, спеціалістів “Львівської політехніки”, – картографування місцевості, на якій розташована станція ім. Вернадського, та прилеглої території, а також дослідження динаміки танення льодовиків.

Станція розташована на острові Галіндез, завдовжки він близько 900 метрів і лежить поблизу антарктичного півострова. Є частиною великого архіпелагу, окремі об’єкти якого є невеличкими, найменший – 50 метрів завдовжки. До початку нашої діяльності докладних карт того району не було, нині вже складено мапу.

Матеріали досліджень українців використовують для створення геоінформаційної системи (ГІС), котра включає дані з різних наукових галузей: і геології, і біології. Відповідно, щороку в антарктичних експедиціях беруть участь представники різноманітних спеціальностей.

– Чи існує якась програма підготовки до таких “мандрів”?

– У мене була дуже проста підготовка. Пан Глотов  переповів мені з власного досвіду, що і як там, чого очікувати. Отже, спирався на його поради.

– А хіба організм не потребує якихось спеціальних процедур напередодні поїздки до Антарктики?

– Насправді на станції “Академік Вернадський” у лютому (саме коли я був там) немає якихось екстремальних умов. Тож не є той південь, де -80 градусів за Цельсієм, як на американській станції, що розташована на самісінькому полюсі, або на російському “Востоці”, який розміщений на полюсі холоду. Я працював у літній період, коли середня температура сягала приблизно +3 градусів за Цельсієм. А взимку, як розповідали мені, вона опускається до -30-40. Звичайно, коли дуже сильні вітри, то температура ще нижча. Влітку там сніг із дощем, немов у Львові взимку.

– Розкажіть, будь ласка, про маршрут, який долають дослідники, щоб потрапити на о. Галіндез.

– Із Києва група літаком дістається до Парижа, далі повітряним судном – у Буенос-Айрес, звідти до міста Ошуайя на Вогненну Землю, а тоді кораблем до самого острова.

При цьому найважливіше продумати одяг, у якому мандруєш. Поясню чому. В Києві нас “проводжала” лютнева холоднеча. Очікуючи в Парижі на літак, ми не виходили в місто – обмаль часу. Проте в Буенос-Айресі мусили бути одягнені відповідно до сезону, адже там у лютому спекотно. Треба було так продумати свій костюм, щоб устигнути в Парижі позбутися “зайвого”. Один колега – чи йому не сказали, чи він зігнорував попередження – вийшов у столиці Аргентини в зимових комбінезоні та “бутах”, а там мали п’ять годин чекати на наступний літак. Від Буенос-Айреса залишилося таке враження, мов побував у Криму: море, пальми, спека, попиваєш пиво на березі.

Літак дорогою до Ошуайї робить дві проміжні посадки. Через певну несправність мусили затриматися на другій зупинці – суцільна рівнина, тільки дороги, злітна смуга й будівля аеропорту. Завдяки затримці наприкінці прямували не поночі й могли спостерігати неймовірну красу: дуже сподобалася Вогненна Земля з її гірським ландшафтом. Маю декілька слайдів із краєвидами цього острова. За надзвичайно насиченими кольорами та, так би мовити, “сюжетами” вони нагадують обкладинки з книжечок, які на вулицях роздають свідки Єгови. Я сидів біля вікна, дивився на ці бірюзові льодовикові озера, казкові засніжені верхівки гір, темно-зелені ліси і блакитне море – дуже гарно... За нагоди з великим задоволенням просто помандрував би там.

Потім упродовж трьох діб група на кораблі пливе до станції.

– Яке враження від айсбергів?

– Побачив їх аж біля самої станції. Того дня, коли ми підходили до Галіндеза. О сьомій ранку сусід розбудив нас і повідомив, що ми вже в Антарктиді. Вийшли на палубу й побачили, що справді вона – довкола айсберги. Для себе типологізував їх на звиклі для нас білі, чорні – насправді вони прозорі, як лід, який кидаємо в “Мартіні”, та бірюзові – таке враження, що всередині айсберга сяє якась лампочка. Це складно переказати словами, це потрібно побачити.

Опрацьовуючи у Львові матеріали, що їх привіз пан Глотов, я бачив фото з краєвидами Антарктиди, можна сказати, знав місцевість, мав уявлення про неї. Проте було дуже цікаво побачити все це – фактично знайоме – в динаміці.

– Яким є “розпорядок” експедицій?

– Як учасник сезонної експедиції, котрі припадають на літній період (нагадаю, в Україні тим часом зима), пробув на станції два з половиною тижні, а вся “пригода” тривала трохи більше ніж місяць. Загалом наукова мандрівка такого типу залежить від обсягу виділених коштів на дослідження, інших обставин. Інший вид експедиції – річна. Її учасники приїжджають разом із сезонниками, натомість коли останні вирушають разом із попередніми “зимівниками” додому, новоприбулі зостаються працювати. До наступної зміни минає рік або й більше.

2003 року кожна середа на станції “Академік Вернадський” була днем зв’язку, коли користувалися інтернетом. Але ця процедура цілком відмінна від звиклої в Україні, вона централізована: кожен охочий пише електронний лист, указує адресата, а тоді всі послання збирають в одне й відправляють за раз до Національного антарктичного центру. Там їх розділяють і розсилають за вказаними адресами. Тож регулярно можна спілкуватися з близькими.

– Чи психологічно важко витримувати період експедицій?

– Для мене це не становило проблеми через нетривалий період перебування. А вочевидь, “зимівникам” доводиться важче. Але це їх потрібно запитувати. На зимівлю залишається переважно 15 осіб, вони мусять порозумітися між собою. Адже відбирають науковців передусім як спеціалістів: інститути укладають контракти з Національним антарктичним науковим центром і, відповідно до нього, скеровують своїх науковців.

– За вашими спостереженнями, полярники, відповідно до книжкових стереотипів, – романтики чи все ж здебільшого люди, які просто виконують свою роботу?

– Гадаю, не-романтик, байдужа людина не здатна там працювати. От хтось мені розповідав, що впродовж перших трьох місяців почуваєшся, немов на відпочинку, а потім, як у лікарні. Замкнений простір, далеко не підеш. А підеш у будь-який бік – довкола сніг, сніг, сніг і сніг... Найближча станція – за 54 кілометри. Туди взимку, думаю, взагалі нереально дістатися.

– Чи схожа зовні станція “Академік Вернадський” на ту, яка фігурує, скажімо, в рекламі “Нескафе”?

– Аж ніяк. Її головна будівля – двоповерхова дерев’яна. В одній частині – наукові лабораторії, в іншій – житлові кімнати, на другому поверсі – їдальня, бар із більярдом, бібліотека. Є допоміжні споруди – генераторна, склад, так звана “лодочна станція”, де зберігають “Зодіаки” – човни з надувними бортами, адже науковці їздять проводити дослідження на інших островах і на півострові, який за
10-15 км від Галіндеза.

– Під час експедиції ваше буття теж поділялося на вихідні та будні?

– У “сезонних” дослідників дуже мало часу. Відпочивати ніколи. Будь-яку сприятливу хвилину присвячуєш роботі, обсяг якої дуже великий. Кожен день надзвичайно цінний. Тим паче, що погода змінюється майже миттєво. Підходиш до метеорологів і запитуєш, якою буде погода тоді-то й тоді-то. У відповідь вони знизують плечима й кажуть: “Подивися – ось такою вона є зараз, а якою буде через п’ять хвилин, ніхто не спрогнозує”. Вона дуже швидкоплинна, тож коли є змога працювати – працюють.

Мав дуже щільний графік. Уранці мене відвозили на острови, там я сам працював за двох (мав їхати разом із колегою, але той не зміг за станом здоров’я), а ввечері забирали. Наступного дня все повторювалося. Фактично 90% часу перебування в Антарктиді я провів за роботою на самоті, хіба що з пінгвінами в ролі сусідів.

– І як вони ставилися до вас?

– Мабуть, їхня поведінка залежить від того, скільки їх є. На жаль, не вдалося побувати в колоніях пінгвінів, де їх багато, де вони вирощують своє потомство. Я був серед маленьких груп. Спершу вони дуже обережні, вивчають як невідому істоту. Якщо впродовж дня стоїш поряд із ними (як це часто траплялося зі мною), то набираються сміливості: один пінгвін ледь не скинув у воду мій невеличкий рюкзак, поки я працював. Їх усе цікавить, тож підходять, никають. Торкатися їх не намагався, а хтось розповідав мені, що спробував спіймати пінгвіна, то так “заробив” крилом по руці, що аж кров потекла. А коли мирно за приладом стоїш декілька годин, то вони й поміж ногами можуть преспокійно ходити, дзьобом по речах “постукати” – цікаві створіння.

– Не боялися, що вас замете на тих островах?

– У підсвідомості якийсь страх був, але так саме поняття “Антарктида” мобілізувало сили. Щодо форс-мажорів, то один колега радив: “Ідеш на дві години, але збирайся як на тиждень”. Було якось, що науковці вирушили на один із островів, де була колонія пінгвінів, – хотіли поспостерігати за ними. В обід по них мали приїхати. Але ближче до полудня здійнявся вітер, почав падати сніг, то їх забрали чи то наступного дня, чи через день. Добре, що на тому острові був маленький будиночок... Також на стратегічних островах є спеціальні скрині із запасами їжі, про них полярників повідомляють заздалегідь.

– У гості на станцію хтось приїжджає?

– Приїжджають англійці, американці. Прибувають екскурсії – багато туристів, переважно бабусі й дідусі. Один “зимівник” розповідав, що неподалік є “сезонна” британська станція, яка власне спеціалізується на прийомі туристів. Там продають різноманітні сувеніри, наприклад паспорти. У мого приятеля-“зимівника” такий паспорт був проштампований різними печатками капітанів із тих суден, які приходили на екскурсію.

– Українці теж заробляють на антарктичному туризмі?

– Ну, гадаю, цілком символічно: якісь футболки чи емблеми станції продають. Але то так, дрібне. Зате як антарктичний сувенір можна надіслати зі станції лист звиклою поштою: прийде до адресата з купою марок і штампів. Я теж надіслав собі, то він прийшов десь через місяць після мого повернення.

– Українцям властиво плекати найрізноманітніші традиції. Українські полярники вже набули власних?

– Тут потрібно розділяти періоди роботи із “сезонниками” та суто “зимівників”. У других їх багато. Скажімо, щосуботи є “День станції”, коли ввечері всі “зимівники” збираються, спеціально для таких випадків привозять із собою костюми та краватки, вбираються й розважаються в барі, хто як бажає.

– Що найсильніше вразило в Антарктиді?

– Коли був на великих островах, то через їхній складний рельєф не відчував відокремленості від материка. А є там і дуже маленька частинка суші – 50-60 метрів, а довкола вода. Власне на ній отримав найсильніший психологічно “слід”, оскільки усвідомив: якби довелося залишитися там, то нуль шансів вижити. Водночас поряд птахи літають, морські котики відпочивають. Відтак приходить розуміння: ось вони пристосовані до того життя, а я – ні. Їм добре тут, а я, коли щось піде не так, не маю жодного шансу вижити. Тому з’являється повага до життя тварин і розуміння слабкості та непристосованості людини до різних умов. Усе ж таки не всюди ми королі. Лише здається, що все можемо. А насправді природа нами керує, а не ми нею. Це одне таке цікаве враження. Інше спостереження: вже за декілька кілометрів від станції “Академік Вернадський” зовсім не відчуваєш, що є частинкою цивілізації. Перебуваєш сам, немає жодних техногенних шумів, абсолютна техногенна тиша, тільки вітер, якісь птахи кричать – і все. Навіть у Карпатах не виникає такого відчуття, бо зрідка, але якийсь літак пролетить. Атмосфера там дивна, якийсь внутрішній спокій наповнює людину, багато філософських речей приходить у голову.

Розмовляла
Ольга Колесніченко