Житомирське Полісся – це не лише край щедрих душею людей, а й дорогоцінна водна перлина України. Адже на території області налічується 2818 річок загальною довжиною 13,7 тис. км, 43 водосховища та 1429 ставків. Численні великі і малі болота не лише формують неповторний ландшафт тутешнього краю, а й служать природними коморами, в яких акумулюються запаси води, що через систему місцевих річок надходять до головної водної артерії України – Дніпра.
Проте не варто забувати, що із згаданих 2818 річок тільки 221 має протяжність понад 10 км і лише 8 належать до категорії середніх за розміром річок. Отож, образно кажучи, маємо справу із своєрідною "капілярною системою" із десятків тисяч джерел, струмочків, малих річок, загибель однієї чи кількох з яких – нібито й невелика біда, однак вона неминуче призводить до ланцюгової реакції екологічних втрат не лише на місцевому рівні, а й по всьому шляху життєдайної вологи до моря. Ще гірше, коли річка перетворюється на стічну канаву, забруднюючи і отруюючи воду, яку потім п’є майже половина населення України.
Без усвідомлення цього не зрозуміти, чому екологи Житомира так переймаються долею "всього-на-всього" п’яти малих річок, що протікають територією обласного центру – Руденки, Путятинки, Крошенки, Лісової і Кам’янки, три перші з яких на сьогодні лише умовно можна вважати "природними водними потоками".
Неприродний феномен
Основним забруднювачем поверхневих вод є промислові та господарсько-побутові стоки, доведенням якісних показників яких до прийнятних характеристик займаються на очисних спорудах, що через це є об’єктами прискіпливої уваги і контролю природо-охоронних структур.
Та, як виявляється, далеко не вся забруднена вода проходить очистку. Передовсім ідеться про так звані зливові води – атмосферні опади, що, змиваючи бруд з міських вулиць, безпоcередньо потрапляють у річки. Так, на сьогодні з 36 випускних зливових колекторів, через які дощові і талі води із житомирських вулиць скидаються у місцеві ріки, очисні споруди є тільки… на одному.
До того ж, як свідчать матеріали спільних рейдів працівників екологічної інспекції і санітарно-епідеміологічної станції, так звані зливові води, що без жодної очистки потрапляють через колектори до малих річок Житомира, досить часто насправді є… господарсько-побутовими стоками.
Дивуватись цьому не доводиться, бо у ХХІ сторіччі міські жителі європейської країни (і мешканці мікрорайонів приватної забудови – не виняток) хочуть мати зручності не надворі. Отож в ситуації, коли практично вся територія міста охоплена централізованим водопостачанням, а каналізацією стоків – менше половини цієї площі, виникає конфлікт бажань із можливостями, який найчастіше вирішується не спорудженням вигрібної ями великих обсягів, а незаконною "врізкою" каналізаційної труби у зливовий колектор. Чи у варіанті для дуже бідних, використанням найближчої вуличної решітки з прийому зливових вод як бездонної і безкоштовної вигрібної ями для "утилізації" вмісту помийних відер.
За оцінками фахівців-екологів, частка стоків, що у неочищеному чи недостатньо очищеному вигляді повертаються в кінцевому підсумку до безальтернативного для Житомира джерела водопостачання – річки Тетерів, сягає майже 70 відсотків їх загальноміських обсягів. Ще більш вражає "якісна" структура того, у що, врешті-решт перетворюється доведена до стандартів питної вода: 41% спожитої середньостатистичним мешканцем міста води витрачається для змиву в унітазах, 37% – на купання і лише 5 та 6%, можна сказати, за прямим призначенням – для пиття і приготування їжі.
Відтак стає зрозумілим, чому річки Тетерів і Гнилоп’ять, на якій розміщується друге за кількістю населення місто області – Бердичів, є найзабрудненішими на Житомирщині у своїй ваговій категорії. Але якщо цим річкам завдяки їх повноводності ще далеко до межі екологічної катастрофи, то більшість малих річок Житомира (та й не лише його) давно вже опинились за нею. І якби періодичні зливи і весняне танення снігів не промивали русла від нечистот, до деяких малих річок міста без протигаза навряд чи можна було б підійти…
"Колгоспні" проблеми водних артерій
Класичним прикладом нехтування елементарними санітарними правилами за радянських часів служив споруджений поряд з річкою нужник. Нині регулярні рейди бригад, сформованих із представників екологічної інспекції, управління водного господарства і санітарно-епідеміологічної станції, поклали край подібним неподобствам. От лише, на відміну від дощатого туалету, підземного нечистотопроводу до зливового колектора, по якому господарсько-побутові стоки напряму "пливуть" у річку, неозброєним оком не побачити.
Отож в обласному центрі давно вже назріла потреба проведення суцільної інвентаризації існуючих в місті каналізаційних і зливових колекторів. А по можливості і їх обстеження з метою оцінки технічного стану та виявлення незаконних підключень. Адже якщо навіть з інженерними мережами, що перебувають на балансі Житомирського міського управління водопровідно-каналізаційного господарства, є серйозні проблеми, то що говорити про практично вже нічиї відомчі чи ще фактично нічиї міські об’єкти. Адже навіть на, здавалося б, просте запитання: і хто конкретно має стежити за технічним станом зливових колекторів і боротись із самовільними підключеннями до них, – відповісти непросто. Теоретично тут перехрещуються спільні інтереси вже згадуваного водопровідно-каналізаційного господарства, шляховиків і комунального підприємства з експлуатації штучних споруд, а на ділі все зводиться до того, що коли добро "колгоспне", то воно – нічиє. З усіма витікаючими звідси (причому не в переносному, а цілком конкретному значенні слова) наслідками.
А повертаючись до проблеми малих річок міста, доводиться констатувати: вони теж нині на правах "колгоспної" власності. З одного боку, хто тільки ними не опікується, а насправді вони продовжують залишатись без господаря.
Звісно, можна заспокоювати себе тим, що відповідати за стан річки має власник земель, по яких вона протікає. От лише який відділ чи управління міської ради, яка за законом є власником комунальних земель, має перейматись проблемами малих річок? І якими нормативними документами у виконавчих структурах місцевої влади передбачені штатні посади фахівців відповідного профілю, без чого "перевіряльники" відразу ж зафіксують факт "нецільового використання бюджетних коштів"?
І як бути з рікою Крошенкою, яка де-факто є міською, а де-юре – частково протікає по землях сільських рад. Відтак на мальовничому березі в районі Соколової гори з дозволу селищних депутатів, яким за великим рахунком байдуже до проблем Житомира, споруджується цілий масив фешенебельних котеджів, стічні води з яких, найімовірніше, опиняться у ставку, який влітку традиційно служить улюбленим місцем відпочинку тисяч житомирян. Поки що вони без видимої шкоди для свого здоров’я ігнорують встановлені на пляжі таблички про заборону купання у воді, що не відповідає санітарно-гігієнічним нормам, але ця невідповідність теж може бути різною.
Питання, на жаль, далеко не риторичні. До того ж актуальні не лише для Житомира та інших міст області. А відтак і підхід до їх вирішення має бути загальнодержавним.
Адже сам час вимагає створення дієвої системи збереження здоров’я великих і малих річок, що потребує і суттєвих централізованих капіталовкладень, і нових нормативних документів, і зовсім іншої міри відповідальності за долю тихих і ясних вод, які дістались нам у спадок і мають бути передані наступним поколінням українців.