Недавно, ввімкнувши вранці радіо, я почув приголомшуючу інформацію: на Луганщині завдяки втручанню правоохоронців припинена робота майже сотні "копанок", конфісковано кілька вантажівок, екскаваторів тощо. Здавалося б, треба тільки радіти, що нарешті безробітні шахтарі не будуть калічитись у саморобних шахтах, виносити вугілля відрами на поверхню, збагачувати нелегальних перекупників.

Але хіба можна радіти, якщо знаєш, чому це наш гордий донецький шахтар був змушений "скотитися" до того майже бомжівського способу заробляти на прожиток?

На мій погляд, гірника звинувачувати у цьому не можна, бо, власне, всю цю "копанкову епопею" створила нераціональна політика нашої держави у її ставленні до проблем основного енергоносія України -кам'яного вугілля.

Я маю всі підстави так говорити, бо віддав вугільній галузі, саме Донбасу, понад п'ятдесят років життя і пройшов фактично всі сходинки її структури, починаючи від гірничого майстра і закінчуючи генеральним директором одного з найпотужніших вугледобувних об'єднань "Макіїввугілля", і зараз очолюю інститут гірничорятувальної справи та пожежної безпеки "Респіратор".

Справді, Україна в недалекому минулому видобувала понад 200 млн тонн вугілля, і це був найвищий показник для європейських країн. Сьогодні ми, пропустивши на перше місце Польщу з її 140 мільйонами тонн, посідаємо друге місце і видаємо на-гора за рік 80 млн.

Постає запитання: а чи вистачає нам для наших народногосподарських потреб цієї кількості? Напевне, ні, бо тільки позаминулого і минулого років в Україну ввозили приблизно по 10 млн тонн кам'яного палива з Росії та Польщі. І коксівного, й енергетичного. Впродовж останнього десятиріччя в Донбасі під так звану реструктуризацію (а це синонім слова "закриття") пішло понад сто державних копалень. В середньому на кожній з них було зайнято по тисячі і більше гірників. Отож на ринок праці відправлено принаймні сто тисяч людей. У таких містах, як Шахтарськ, Торез, Сніжне, Красний Луч, Стаханов та деяких інших, закриття шахт стало соціальною трагедією, бо там іншої роботи, крім шахтарської, не було і нема.

Звичайно, кам'яновугільна галузь дуже капіталоємна. Донбаське вугілля через складні гірничо-геологічні умови досить дороге, тим більше, що підприємства давно не реконструювалися.

І все ж імпортне паливо (звідки б воно не їхало) для України буде дорожче, ніж власне.

Різні уряди (а їх тільки за роки нашої незалежності було понад десять) намагалися якось змінити ситуацію на краще. Але проблеми галузі вони намагалися розв'язувати не шляхом модернізації виробництва, а виключно за рахунок реорганізації управління. Кожен шахтар знає, що трьома китами, на яких тримається економіка системи, були шахта, територіальне виробниче об'єднання і міністерство. Руйнацію вугільної промисловості, як самодостатнього механізму, почали з ліквідації штабу -тобто міністерства. Після цього стан речей не тільки не поліпшився, а погіршився. І знову рецепт лікування вугільної лихоманки намагалися шукати в черговій реорганізації. Під неї потрапили об'єднання і найголовніше - шахти, які втратили статус юридичних осіб. У перекладі на звичайну мову це означає, що керівник підприємства перестав бути розпорядником фінансів, які шахта заробила від реалізації своєї продукції.

Якщо для певної групи підприємств, що знаходяться у містах, соціальні проблеми якось розв'язуються за рахунок інших галузей і місцевого бюджету, то для суто вугільних населених пунктів-селищ і малих міст такий підхід означав повне відключення громад від всіх соціальних здобутків. Якщо 30-40 років тому вичерпувалися запаси якоїсь конкретної копальні і вона закривалася, людей переводили на новоспоруджене підприємство, і жодних негативних наслідків від таких змін ніхто не відчував.

Звичайно, нерентабельні, застарілі, неперспективні шахти треба закривати. Але цей процес повинен проходити по-державницькому. Вивільнені гірники мають відразу одержувати нові робочі місця. І тоді вони не полізуть до копанок.

Фахівці вугільної промисловості відзначили важливу закономірність: там, де шахти змогли зберегти свою фінансову самостійність, відбувається розвиток виробництва, прогресує економіка, створюються робочі місця, лишається живою соціальна сфера.

Для прикладу назвемо шахти "Краснолиманська" (директор Зіновій Пастернак), імені О. Засядька (директор Ігор Єфремов), Красноармійська-Західна N 1 директор Анатолій Демченко).

Найбільш яскраво проявляється фінансовий суверенітет у шахтоуправлінні "Донбас", яке очолює Герой України Юрій Баранов. Це він зі своїм колективом врятував від знищення шахту імені Поченкова у Макіївці і зараз рятує шахту "Зуївська".

Нині в Україні налічується 180 діючих копалень. Більша частина їх - це акціонерні товариства. 29 шахт залишаються у суто державній власності.

Численні та різні реорганізації, по суті, не змогли змінити самої ідеології організації виробництва на базі фінансової самодостатності.

Більшість шахтарів вважає, що малопотужні шахти повинні бути включені в територіальні об'єднання з правами юридичних осіб. Їх обов'язково треба прив'язати до певних територій. Ті об'єднання, які за рік видобувають менше мільйона тонн палива, повинні стати шахтоуправліннями. Логічно їх та ще потужні шахти напряму підпорядкувати новій структурі, яка б взяла на себе функції капітального будівництва, впровадження нової техніки і технології, кадрової роботи тощо. Що стосується реалізації палива, то її можна було б делегувати державним підприємствам, таким, наприклад, як "Ровенькиантрацит", "Свердловськвугілля", "Макіїввугілля" тощо, а великим шахтам дозволити здійснювати продаж палива самостійно, узгоджуючи потоки з Мінвуглепромом, якби такий відродився.

Хворобливий стан вугільної галузі вже кілька років намагалися лікувати за рахунок бюджетної підтримки. Розроблялися відповідні програми, створювалися територіальні вугільні компанії з невиразними функціями і завданнями. Єдине, чого вони насправді прагнули, - це зрівнялівка. Відомий інженер-вугільник, народний депутат України Георгій Астров-Шумілов у своєму недавньому виступі на засіданні Верховної Ради, де розглядалося питання чергової реорганізації вугільної галузі, характеризуючи новостворені територіальні вугільні компанії, сказав: Буду говорити на прикладі Луганської вугільної компанії, вона така ж, як і Донецька. Гроші, зароблені потом і кров'ю шахтарів, перерозподіляються керівництвом цих компаній на свій розсуд.

У Донбасі вже давно склалася думка, що розподіл бюджетних коштів, які призначаються на підтримку вугільної галузі, ведеться неефективно і безконтрольно. А йдеться про 3-4 мільярди гривень.

Оскільки Мінвуглепрому сьогодні нема, ціла низка питань лишається поза сферою компетенції існуючих організаційних структур.

Але мені, як і більшості кадрових гірників, зрозуміло, що реальне лікування довготривалої вугільної лихоманки почнеться тільки тоді, коли шахта стане власником зароблених нею грошей.

А надбудови можуть бути різними.

Олександр ЧУМАК, кандидат технічних наук, заслужений шахтар України