Є речі, до існування яких ми звикаємо як до чогось само собою зрозумілого: вода, земля, повітря і т. п. Але в наш меркантильно-техногенний час і вони стали об'єктами торгівлі. Дякувати, за повітря не платимо. Поки що. І коли круті українські хлопці ділили «заводи, газети і пароходи», розподіляючи загальнонародне надбання між жменькою наближених до владного корита олігархів, провінційні панове на місцях почали доділювати те, що їм залишилося від великого пирога з барського столу. Дійшла, врешті-решт, черга і до надр, які хоч і є «винятковою власністю народу України», але, згідно з українським законодавством, можуть надаватися тільки у користування. І поки ми ламали в собі стереотипи на кшталт «всё вокруг народное, всё вокруг моё», дехто з особливим натхненням почав втілювати це гасло в життя саме в частині «моё», прихватизовуючи те, що у надрах лежить.

Танкодром і полігон «перекваліфікували» на копальню

У княжому Володимирі-Волинському екологи не раз були свідками такої картини: на територію військової частини, що там дислокується, заїжджали вантажівки, а через деякий час виїжджали звідти, вже завантажені піском. На КПП стояв вартовий, який навіть уваги не звертав на ті машини. Пропускна здатність за день — близько 30 автомобілів. Виявляється, колишній танкодром військові «перепрофілювали»... на піщаний кар'єр. Якщо порахувати, що одна машина піску коштує 200 гривень, не важко прикинути, скільки за день заробляють люди у погонах, не обтяжуючи себе вибиванням якихось ліцензій та дозволів у Києві. Бо земля то їхня, Міноборони. Але це геть не означає, що робити на ній вони можуть усе, що заманеться. Два роки тому, тобто у жовтні 2003-го, обласне управління екології та природних ресурсів поінформувало військову прокуратуру про ці факти, однак відповіді не отримало. Не зобов'язане це військове відомство давати відповідь цивільній, хай і державній, установі. Хоча одну відповідь все-таки отримали: в ній повідомляли, що командування військової частини зобов'язувалося провести рекультиваційні роботи на самовільних копальнях на танкодромі (до речі, після танкодрому копати стали на полігоні). За ці два роки у Володимирі фактично майже нічого не змінилося, окрім того, що почали копати вже в іншому, третьому за рахунком,місці (а ще нещодавно у військовій частині змінився командир). Попит на пісок, без сумніву, є, бо древній Володимир і сусідній Нововолинськ розбудовуються, а свого пристойного піщаного кар'єру тут немає. Хоча при бажанні міської влади можна було б знайти грошовитого бізнесмена і налагодити легальну розробку офіційно визначеного кар'єру, бо пісків у цій місцині, дякувати, ще вистачає. І той, хто першим займеться цим, матиме своє золоте дно. Але чи то владі це не дуже треба, чи місцеві бізнесмени не дуже далекоглядні й не розуміють, по чому ходять. Ця ситуація, напевне, влаштовує всіх. Нелегальний пісок, звичайно ж, дешевший за легальний. У правоохоронців до піску руки теж не доходять, хоча перевірити, крадений він чи законно придбаний, геть нескладно. Навіть та ж податкова елементарно може це перевірити. Але чомусь нікого не цікавить, з якого піску виготовляють, скажімо, тротуарну плитку дрібні підприємці й які податки при цьому сплачують. Усім ніби очі піском засипало...

Ліцензію треба було «підзеленити»

Тим часом самовільні піщані кар'єри виростають на тілі землі волинської як гриби після дощу, завдаючи великої шкоди довкіллю, не лише місцевому бюджету. Крадучи пісок, злодії не турбуються про рекультивацію земель, а це обов'язково треба робити, коли розробляєш кар'єр за офіційною ліцензією. Втягнулися у цей вигідний і малопомітний для правоохоронного ока бізнес і сільські ради, користуючись невеликою лазівкою у законодавстві. Згідно зі статтею 23 Кодексу України про надра, органи місцевого самоврядування можуть своїм рішенням відводити ділянки для видобутку корисних копалин місцевого значення (а це будівельний пісок і глина) для власних потреб. Тобто люди можуть копати, але тільки лопатою і не глибше двох метрів у відведеному місці. Однак під прикриттям «власних потреб» пісок копають не лише місцеві мешканці і явно не лопатами.

 — Якось один із сільських голів відверто сказав мені: йому простіше домовитися із прохачами, бо все одно вночі приїдуть і вкрадуть. А так і йому щось у кишеню капне, і сільраді щось перепаде. Не ставити ж біля піщаної ями вартового з рушницею. Ми зустрічалися з головами сільських рад, пояснювали, що до чого. Хтось порушує закон через незнання, а хтось і свідомо, — розповідає виконуючий обов'язки начальника відділу земресурсів та надр облуправління екології і природних ресурсів Анатолій Приходько. — Найбільші площі несанкціонованих розробок і порушених земель зафіксовано у Ковельському районі. Там узагалі страшне що робилося. За «Ковельсільмашем» у кар'єрі глибиною метрів iз двадцять ще й досі дехто краде пісок. Свого часу ми збирали всі ці матеріали і подавали в обласну держадміністрацію, щоб прийняли спеціальне розпорядження, аби припинити цю піщану вакханалію. Та тій владі було тоді не до піску...

Мистецтво «скачати бабло»

Дехто з районних керівників сам особисто давав, кажуть, команду, куди і в яке село їхати по пісок. І без узгодження з ним не робилася жодна така оборудка. Тобто він тримав руку на піщаному пульсі й мав із того свої дивіденди. Ось так спритні люди у наш час заробляють гроші...

 Тим же, хто хотів чесно вкладати власні кошти у розробку корисних копалин, чиновники не дуже поспішали йти назустріч. Бюрократична державна машина працювала таким чином, аби висмоктати з підприємця всі соки, принизити у довжелезних чергах за ліцензіями, щоб потім «скачати бабло». Ніхто не береться стверджувати, які конкретно суми йшли на хабарі тим, хто стояв у Києві біля ліцензійного корита. Тільки один луцький бізнесмен, повернувшись з Державного комітету з природних ресурсів України, назвав суму, від якої волосся стало дибки:

— Триста тисяч. «Зелених», зрозуміло, а не гривень. Вибори президентські, мовляв, на носі, гроші треба... У мене таких грошей не було, от і поїхав ні з чим.

 Хоча офіційні суми були більш ніж скромні. Та щоб отримати дозвіл на розробку навіть найменшого родовища піску, все одно треба було пройти крізь київські чиновницькі «труби». Апарат для того і створюється, щоб його годували. І не лише офіційними зарплатами з бюджету. Волинські екологи свого часу виходили на столицю з пропозицією спростити систему видачі дозволів на користування корисними копалинами місцевого значення, делегувавши це право областям. Бо оббивати столичні пороги задля родовища піску площею у 4 гектари — далеко не кожен за це візьметься. Але навіть такі маленькі шматочки центр віддавати регіонам поки що не збирається.

 — Міністерські пертурбації, коли держкомітет із природних ресурсів то виводили зі складу Мінприроди, то вводили, призвели до того, що практично з середини 2003 року і до сьогодні волиняни не отримали жодної ліцензії. Навіть тим, хто робив геологорозвідку за власні кошти, повернули документи назад. Деяким із підприємств не продовжено існуючі ліцензії, і вони змушені працювати за старими. А чи може працювати цегельний завод без глини? У скрутне становище потрапив цегельний завод №2 у Луцьку, який і досі не має власного глиняного кар'єру, — коментує ситуацію головний спеціаліст відділу земресурсів та надр Любов Колошко. — 30 серпня 2005 року вийшла нова постанова Кабміну, яка регламентує надання дозволів на користування надрами у 2005 році. Згідно з нею, тепер дозволи можна буде отримати тільки на аукціонах, що проводитиме Мінприроди, і тільки у Києві. Рік закінчується, а ще жодного аукціону не проведено і навряд чи буде проведено. Все чекали нового порядку проведення аукціонів, він нарешті є, та ніхто не знає навіть, як формуватиметься стартова ціна на цих аукціонах.

Начебто позитивні, на перший погляд, новації поставлять у нерівні умови дрібних і потужних промисловців. Якщо раніше «піщані» ліцензії брали і дорожні служби, і комунальники, то тепер вони не всім будуть по кишені. На Волині, наприклад, родовища будматеріалів невеликі, отож невідомо, чи варта буде шкурка вичинки, коли будуть пройдені всі етапи аукціону і заплачені немалі гроші. Якщо тепер кубічний метр піску коштує 10—12 гривень (а нелегального — 3), то у наступному році він може стати справді золотим. І тоді самовільні копальні можуть процвітати ще більше. У будь-якому випадку держава від того нічого не виграє.