У травні цього року ми святкуємо 60-у річницю перемоги над фашистською Німеччиною. Воєнне лихоліття повною мірою лягло на плечі українського народу, який з честю витримав усі суворі випробування.
Напередодні Дня Перемоги ми зустрілися з тими, хто своєю працею в тилу наближав перемогу над ворогом. Іван Семенович Пивовар, першовідкривач Худжернігінського олово-вольфрамового родовища, поділився своїми спогадами щодо праці в тилу у воєнні роки:
– Після закінчення 4 курсу нас, студентів геологічного факультету, Харківського державного університету направили на виробничу практику до Іркутська у Східносибірське геологічне управління. Ми займались геологічним картуванням у районі Хілок, Нерчинська, Доросуна, Шилки.
22 червня розпочалася війна, яка внесла в життя свої корективи. Ми одразу наче подорослішали, по-іншому почали осмислювати свою діяльність у нових обставинах. Польові роботи закінчили раніше запланованого терміну, навіть погода, ніби розуміючи всю серйозність становища, сприяла цьому. Проте, після завершення польових робіт, ми все одно зібралися всім колективом, щоб відзначити закінчення практики, співали пісні. Пісня приносила задоволення не лише нам: на спів зібрались місцеві жителі, які просили співати ще й ще. Спів пісень ніби стверджував, що війна не могла вбити загального настрою, задоволення від професії.
Коли закінчилась виробнича практика (наприкінці вересня 1941 р.), більша частина України була окупована гітлерівцями. Як бути з продовженням навчання, що робити? – Ці питання хвилювали молодих людей. Керівництво Східносибірського геологічного управління з розумінням підійшло до вирішення цієї проблеми. Українським студентам дали можливість довчитися в Іркутському університеті:
– Мене разом з товаришем по групі Василем Климовим направили до Ботоголу (Східні Саяни), у район гір, висота яких сягала 3-4 км, для завершення геологічних робіт на графіт (Ботогольське родовище графітів). Це була дуже термінова і важлива робота, оскільки окупація України позбавила радянську державу цієї сировини, потрібної для металургії (з нього вироблялись формовки); графіт використовували як мастильний матеріал; застосовувався він і в електро- та радіоприладах, а український графіт цейлонського типу (Заваллівське родовище) відносився до кращих графітів світового класу, подібних таких у Союзі не було.
Молоді геологи вирушили до Ботогольської геологічної експедиції на графіт, трудове хрещення пройшли одразу: країна у війні, працювали, не шкодуючи сил. У Забайкаллі в жовтні вже випав перший сніг, родовище знаходилось на 3, 5- кілометровій височині. На родовищі був усього один буровий станок, в умовах вічної мерзлоти потрібно було проривати канали, траншеї, шурфи. Мороз 40-45 градусів, сильний вітер, який збивав з ніг, обмерзало обличчя, але підривні роботи проводили, не зважаючи на погоду. Держава отримала графіт.
У травні 1942 р. в Іркутську Іван Семенович склав державні іспити, отримав диплом, а через кілька днів голова державної комісії академік Смирнов С.С. рекомендував його як успішного випускника для роботи у Міністерстві кольорової металургії СРСР.
– Смирнова називали “олов’яним левом”, він брав участь у відкритті багатьох родовищ олова на Сході країни, вирішував геологічні проблеми від Забайкалля до Колими. Отримати рекомендацію від такого маститого вченого – це неабияке визнання здібностей колишнього студента.
У зв’язку з воєнними діями гостро постало питання щодо вольфраму, досить жаростійкого елементу, в суміші з іншими металами дуже міцного, необхідного для виробництва міцної танкової броні, гармат тощо.
Пивовара І.С. направили на Забайкалля – Хілокський район, Читинської області на пошуки олово-вольфрамових руд.
– Боджираєвськимй рудник знаходився в горах, там вели видобуток каситериту (руди на олово). Начальник рудника, колишній забійник Петро Іванович Карпов, хоча і неосвічений працівник, але досвідчений професіонал, чуйна людина, прекрасний організатор дуже тепло прийняв нас, промовляючи: “Раз приїхали спеціалісти – олово буде”.
Усі розуміли – країна в небезпеці, ми працювали з високою самовіддачею, без будь-якого тиску. Наприкінці травня 1942 року головний інженер Боджираєвського рудника допоміг мені сформувати партію, і ми вийшли на польові роботи. На перших порах доводилося всьому вчитися по-новому. Провели польовий сезон, дослідили значний обсяг площі, скрізь брали шліхи, але вони не дали позитивних результатів, площа виявилась безрудною.
Не зважаючи на невтішні результати, це все одно була свого роду школа: набувався певний досвід, усе потрібно було перевірити, написати звіт, а також проектувати роботи на новий період.
За новим проектом дослідження території повинні були проходити на південних схилах Яблонового хребта, на близькій відстані від Монголії. Разом зі студентами геологічного факультету Іркутського гірничого інституту Іван Семенович як начальник партії досліджував Ашенгінський район.
– Працювали старанно, та шліхова зйомка не давала очікуваних результатів. Іноді навіть приходили думки, що ми виконуємо поставлені завдання не належним чином. Але ж поряд з новачками працювали досвідчені робітники з рудника, так що помилки бути не могло – територія досліджувалась ретельно. “Родовища не відкриваються з першого разу”, – думав я. Закінчився ще один польовий сезон, партія повернулась на рудник. Знову обробка матеріалів, підготовка до нового сезону, побудова нового проектного завдання на іншу територію.
Навесні 1943 р проводилися дослідження в районі річки Боджираєвки, яка впадала в Онон-ріку, прикордонну з Монголією.
– Шліхові роботи випереджали маршрутні. І ось саме на цій території у шліхах пішов каситерит і вольфраміт. Ми не знали – кинути роботу і кричати від радості, чи продовжувати працювати. Звісно, ми покинули всі інші ділянки і проводили шліхування лише цієї місцевості. На водорозділі річок Худжерніги і Кушинги – каситеріти. Після закінчення робіт прийшла остаточна впевненість у знахідці.
Населені пункти від району дослідження знаходились на відстані 300-500 км, тому звістку про знахідку передали до Іркутська за допомогою прикордонної застави. У Східносибірському геологічному управлінні в Іркутську новину зустріли з радістю – молодий спеціаліст, перша самостійна пошукова партія – і такий результат! По закінченню робіт І.С.Пивовар виїхав туди з усіма матеріалами.
Майже день тривала доповідь за результатами праці, спеціалісти слухали його дуже уважно, раділи знайденому, хоча ніхто ще не знав, який цей об’єкт за масштабами. Важливим для всіх був факт сам по собі – у такий скрутний для країни час молодий геолог привіз шліхи з цим самим вольфрамом.
Одразу ж було прийнято рішення організувати Ашенгінську експедицію, у складі якої налічувалось три партії – детальних пошуків, загальних пошуків, деталізації робіт на відкритті (напіврозвідувальна). Боджираєвський рудник зобов’язали повністю укомплектувати, туди призначили 2 начальників партій зі студентів 4 курсу. Так І.С. Пивовар у свої 25 років став начальником експедиції.
– Молодь була досить жвавою, робота передбачалась цікава. Студенти розійшлись по водорозділу Худжерніги і Кушинги і майже одразу ж почали кричати, що знайшли породу – кварц, а в ньому чорний вольфраміт. Це було саме те, що шукали, все свідчило, що джерело вольфраміту знаходиться десь поруч. Але потрібно було шукати ще, можливо на стокових водах будуть делювіальні розсипи четвертинних відкладів.
Наприкінці сезону потрібно було відкоригувати плани щодо подальших дій. Двох думок не було – потрібно пройти по цій річці поперечні шурфи, пройти алювіальні відклади, ті відклади, які утворились за рахунок зносу. Зносився різний матеріал, в тому числі і рудний. Так утворюються розсипи. Потрібно проходити і одну лінію, і другу, а річка обводнена, вода стоїть на одному рівні, шурфи закладаються лише з проморозкою.
Зимова експедиція (1943 – 1944 р.р.) була нечисленною. Спорядження та продукти харчування займали багато місця, тому всі заплановані роботи повинна була виконувати обмежена кількість людей. Експедицію складали І.С.Пивовар та колектор для обробки шліхів, двоє інженерно-технічних працівників, 15-18 робітників та один промивальник.
– Перед членами експедиції стояло кілька завдань: побудувати зимівник і паралельно потрібно було закладати шурфи. І вже перші шурфи (на невеликій глибині) дали каситерит промисловий, шурфи з більшої глибини показали, що на даному місці знаходиться значне родовище. Протягом трьох місяців було визначено контури родовища, яке воно за змістом, чого варте.
Коли в березні ми повернулись до Боджираєвського рудника, нас зустріли як героїв. У складних кліматичних умовах, з примітивним спорядженням, в безлюдній місцевості експедиція змогла не лише вижити, а й знайти родовище, адже в тайзі важко працювати. Тайга живе за своїми законами, вона дуже сувора з людьми, не прощає жодного промаху, ніби попереджає, що далеко не кожному може віддати свої багатства.
…Всі матеріали пошуку було проаналізовано, в результаті Худжернігу визнали відкритим родовищем і прийняли рішення передати його для подальшої розробки. А за відкриття родовища стратегічно важливої сировини – вольфраму – Іван Семеновим Пивовар був відзначений грошовою премією.
– Професія, яку я обрав, приносила величезне задоволення від усвідомлення значимості проведеної роботи. І я з гордістю усвідомлював, що в загальній боротьбі народу проти ворога та перемозі у цій боротьбі є і моя особиста заслуга.
А ось що згадує ще один учасник трудової звитяги у тилу – Ніна Миколаївна Карпінська (колишній начальник тематичної партії УкрНДГРІ), яка в числі інших українських спеціалістів-геофізиків працювала в Бугуруслані:
– До війни геофізичні партії працювали на Українському кристалічному щиті, Дніпровсько-Донецькій западині, Західній Україні та Литві. З початком воєнних дій Уряд прийняв рішення про перебазування українських геофізиків. Борис Лазаревич Гуревич, начальник Державного союзного геофізичного тресту, отримав інструкції з Москви: всіх геофізиків, по можливості, евакуювати в тил.
Партії через Київ перемістилися до Ромен, очікуючи подальших вказівок. У Ромнах під евакуацію геофізичних партій було надано 2 платформи, на одну з них завантажили сейсмостанцію, на іншу – буровий станок. Весь персонал був розміщений там же.
Я разом з чоловіком (геофізика – сімейна справа) та ще кілька начальників партій знаходились у кабіні сейсмостанції.
До Уфи добралися досить вдало. Німецька авіація дуже сильно бомбардувала транспортні ешелони, які були перед нами і після нас. Нам пощастило у цьому відношенні, жодна авіаційна бомба не впала на наш потяг. Після 2 місяців важкої подорожі прибули до Уфи. Звідти отримали призначення до Бугуруслану, який, як і Уфу та Куйбишев, називали районом другого Баку.
Побутові умови в евакуації були дуже важкими, Ніна Миколаївна, перебуваючи на 7-му місяці вагітності, разом з чоловіком та мамою знімали приватну квартиру у місцевих мешканців. З Києва вони виїхали без речей: лише корзинка з продуктами на один день та осінні пальто – ото був увесь їх скарб. У Бугуруслані народився син, одягом і пелюшками новонародженому допомагала господарка їх квартири.
– Геофізики відносились до працівників нафтової промисловості і забезпечувались продуктовою карткою (по 1 кг хліба на кожного працюючого). Наша сім ‘я отримувала на руки понад 2 кг хліба (мамі, як непрацюючій, належала норма в 200 гр.). Частину даного пайка могли обміняти або продати, аби придбати для малюка молоко та необхідні речі.
Місцеве населення досить доброзичливо ставилось до евакуйованих, допомагали хто чим міг. У перші воєнні місяці не відчувалось, що десь іде війна: на базарах продавали мед, фрукти, м’ясо.
Ми, жінки-геофізики, розбивали городи і висаджували картоплю. Земля, багата на нафту, була малородючою для картоплі. І хоча урожай збирали незначний, та все ж це була вагома добавка до харчування.
Ми були молоді, незважаючи на війну, використовували кожну можливість для дозвілля: на свята готували парений або варений гарбуз, танцювали під патефон – життя тривало, проте вільного часу було небагато, евакуйовані спеціалісти розуміли всю серйозність ситуації. Були вироблені терміни щодо виконання темпів розвідки, по районах проектувались роботи, враховуючи попередні напрацювання. Для партій ставились завдання і вказувався обсяг робіт, які потрібно було виконати за польовий сезон.
У районі Бугуруслану розроблялись нафтові родовища Кінельської дислокації, на Самарській Луці проводилась розвідка. Українським спеціалістам передали всі попередні напрацювання з гравіметрії, а також матеріали щодо Самарської Луки. Задля цього було утворено Середньоволзьке відділення Державного союзного геофізичного тресту, яке очолив Борис Лазаревич Гуревич.
– З нами разом працювали російські фахівці. Жили ми дружно, колектив прекрасний, дуже теплі стосунки. Не було жодного тиску щодо термінів виконання темпів розвідки. Проектувались роботи по певному району, враховуючи попередні напрацювання, для партії ставилось завдання і вказувався обсяг робіт, які потрібно було виконати за польовий сезон. Ми всі розуміли необхідність нафти для фронту. Розвідувальні роботи, які проходили вздовж річки Кінеля, де нафтові структури йшли одна за одною, привели до відкриття родовища Яблонова Круча. Це родовище кінельської дислокації дослідив І.А.Балабушевич, який був відзначений урядовою нагородою.
Я опрацьовувала матеріали гравіметричних партій, складала карти, потім працювала інтерпретатором у тематичній партії по глибинній будові даного району. Очолювала партію Софія Яківна Шершевська, яка прибула з Москви.
Ніна Миколаївна, як і багато інших працівників експедиції, після закінчення Великої Вітчизняної війни була нагороджена медаллю “За сумлінну працю”.
Українські геологи і геофізики, вчені і виробничники плідною працею сприяли наближенню перемоги над гітлерівцями, зробили свій гідний внесок у розгром ворога, за що їм низький уклін від прийдешніх поколінь.
На жаль, з кожним роком все менше лишається в живих реальних свідків трудових звитяг. Ветерани – найменш захищена верства населення. Для захисту їх інтересів у 2000 році фахівцями-ветеранами виробництва та науки геологічної галузі була створена Рада ветеранів геології України у складі Всеукраїнської громадської організації “Спілка геологів України”. Ця організація, в міру своїх можливостей, намагається залучати до загального процесу ще повних сил та енергії ветеранів з метою покращення їх матеріального становища і передачі знань та досвіду молодшим.
У день святкування 60-ї річниці Дня Перемоги хочеться привітати всіх ветеранів, побажати, щоб вони залишалися здоровими і якомога довше радували всіх нас.
Наталія ЧЕРЕМІСКІНА, "Ноосфера"