2005-03-03

Eкологічна драма "море"

20 років тому було розгорнуто всесвітню кампанію з порятунку легенів нашої планети - тропічних лісів. Сьогодні на межі чи не гіршої екологічної катастрофи опинилися моря.

Їх безжально спустошують риболовні флотилії, їх використовують замість зливних ям, мілководдя забудовують вітрогенераторами, кілометри морського дна руйнують заради видобутку корисних копалин, а інтенсивність морських вантажоперевезень незабаром нагадуватиме рух на автобанах. “Моря потерпають від антропогенних чинників ледь не більше, ніж суходіл, але порівняно з тропічними джунґлями, здається, що про цю проблему всі просто забули, - каже Ральф Шульте, співробітник Німецької спілки захисту природи, NABU. – Причому, не лише громадськість, а й більшість природоохоронних організацій”:

“У морі ніхто з людей не мешкає, тобто ніхто з нас на власній шкурі не відчуває наслідків небезпечних процесів, що відбуваються там. Під час відпусток на морському узбережжі ми не встигаємо помітити якихось значних змін. Нам може впасти в око, наприклад, що цього року вода чомусь позеленішала від водоростей. Іноді лунають попередження, що до деяких підводних рослин краще не доторкатися, бо вони стали токсичні. Але загалом, екологічна драма “море” нас особисто начебто й не стосується.”

Тим часом для багатьох підводних мешканців вона вже добігає кінцевого акту. За даними Товариства захисту морських ссавців, парки вітрових турбін спричиняють такий гуркіт, що представники родини дельфінових не чують ані весільних пісень партнерів, ані сигналів про наближення небезпеки. Величезна кількість китоподібних гине також у рибальських сітках як непотрібний нікому побічний вилов. “У Балтійському морі популяції деяких дельфінів перебувають на межі вимирання, - розповідає еколог Петра Даймер, голова Товариства. – Ми давно наполягаємо, щоб певні території оголосили зонами, де рибальство було б категорично заборонене. Ця галузь промисловості взагалі наче поставила за мету знищувати морську фауну”:

“У цілому світі виловлюють більше риби, аніж її народжується. Ми не маємо права далі господарювати на засаді: ловити стільки, скільки спіймається. У багатьох країнах, до того ж, рибальство щедро субсидують. Звідки ж братися малькам, коли більшість виловленої риби не встигає досягти статевої зрілості?..”

До ще однієї дуже гострої проблеми Північного та Балтійського морів, теж давно, намагається привернути увагу й біолог Оно Ґрос. Попри те, що на суходолі запасів піску не бракує, деякі компанії віддають перевагу морському. Одна гамбурзька фірма, наприклад, планує щороку видобувати з дна мільйон тонн піску. Цієї кількості вистачить, щоб заповнити товарний потяг завдовжки від Гамбурґа до Мюнхена та назад. Оно Грос:

“Треба тільки собі уявити, скільки мільйонів живих організмів “видобуватимуть” разом із цим піском. Поверхню дна руйнуватимуть углиб на два-три метри. Від цього гинутимуть не лише молюски, а й риби, яким не буде де відкладати ікру, морські ссавці, що залишаться без планктону, птахи, які на мілководдях полюють на рибу. Це жахливий удар для цілої екосистеми, і я не можу збагнути, як на цей екологічний злочин ще й досі дають офіційний дозвіл."

На узбережжях Середземного моря мешкають понад 250 мільйонів людей. І щороку південноєвропейці, ізраїльтяни, араби та північноафриканці зливають у нього близько чотирьох мільярдів кубічних метрів стічних вод.

Кількість їх стрімко зростає, адже тільки в Єгипті кожні десять місяців населення збільшується ще на один мільйон. Найважливішим джерелом прісної води в цій країні є Ніл. Він же виконує й функцію головної стічної канави, яка виносить у море відходи 95% усіх хатніх господарств. Якщо ж стоки використовують для поливу, то потрапляють вони на поля здебільшого нефільтрованими. Як наслідок – інфекційні хвороби, отруєна садовина та городина, непридатні більше для рільництва ґрунти... Професор національного центру досліджень у Каїрі Гусейн Абдель-Шафі, вважає, що, аби запобігти катастрофі, потрібно діяти в двох напрямках: по-перше, змінити ставлення єгиптян до води, а, по-друге, замість того, щоб вкладати величезні кошти у водоочисні споруди, спроектовані за західними технологіями, будувати більше простих та дешевих:

“Найкращий спосіб зробити якомога більше води знову придатною для використання, це застосовувати доступну техніку. Європейське ноу-хау нам не допоможе, бо єгипетський персонал на місцях, особливо в невеличких містах і віддалених провінціях, просто не впорається зі складним устаткуванням. І, звичайно, передусім треба навчити людей цінувати воду й заощаджувати її.”

У багатьох південних середземноморських країнах мешканці вже звикли до того, що з переповненої каналізації або очисних басейнів часто витікає смердюча рідина. Оскільки на нові потужності коштів немає, залишається одне, вважають фахівці: значно зменшити використання води в побуті. Створений рік тому проект ZERO-M, у якому окрім Італії, Туреччини, Єгипту та Тунісу, беруть участь також Німеччина й Австрія, має на меті цілком конкретні заходи. Зокрема, встановлення в приватних квартирах та готелях сухих вакуумних туалетів або використання, так званої, “сірої” води від миття й прання для тулетного зливу. “Технічно це не так уже й складно, - каже експерт ганноверського університету Ґерд Кетельгаке. – Проблеми, з якими ми стикаємося при реалізації цього проекту, лежать у іншій площині”:

“Певні країни принципово не згодні з тим, що за воду – це нічиє природне багатство - треба щось платити. Італійському урядові, наприклад, дуже важко пояснити громадянам, чому вода є товаром, який має свою вартість. Соціально-культурні традиції в південних середземноморських регіонах багато в чому відрізняються від західних. У Німеччині є само собою зрозумілим, що в кожній квартирі повинен бути лічильник води. Спроби встановити їх, скажімо, в помешканнях єгиптян, наперед приречені на невдачу. Показання лічильників або ніхто не контролюватиме, або їх роками технічно не обслуговуватимуть, як цього вимагає інструкція. Люди швидко навчаються заощаджувати воду, лише коли вони відчувають її ціну на власному гаманці. Тоді до свідомості набагато легше доходить, що вода це справді багатство, ресурси якого дуже обмежені.”

Переконати в цьому своїх співгромадян намагається й Ісмаїл Трабельзі. Науковець Інституту води та охорони довкілля Тунісу разом з іншими фахівцями, що працюють у рамках проекту ZERO-M , відвідав нещодавно водоочисну станцію в німецькому місті Брауншвайґ. На цьому обладнаному за останнім словом техніки підприємстві очищену каналізаційну воду зливають не в річку Окер, що тече поруч, а використовують для поливу. Розгалуженими трубами вода потрапляє на фермерські поля, приміські садові ділянки, оранжереї. “Система, наче для Тунісу створена, - каже Ісмаїл Трабельзі. – А головне при цьому - хто її фінансує:”

“Я запитав, чи це державні кошти. Відповіддю було: ні. За очищення каналізаційних стоків платять ті, хто потім цією водою користується, тобто, споживачі. Чому б не запропонувати фермерам у Тунісі теж сплачувати певну суму за надійне зрошування їхніх полів? Звичайно, тарифи на поливну воду не повинні бути зависокими, інакше туніські селяни збанкрутують. Але сам принцип дуже правильний: особливо в країнах з посушливим кліматом, де волога справді як золото. І для Середземного моря це стало б неабияким полегшенням.”

За оцінками експертів, 2020 року 75% населення планети мешкатиме в прибережній смузі всього 60 кілометрів завширшки.