Світ тримається на енергії. Інше питання: якій енергії ми будемо надавати перевагу? Запаси органічного палива виснажуються, і його найближча перспектива не здається райдужною при всьому бажаннi. Отож можна передбачити зростання ролі ядерної енергетики. У світі експлуатують близько 440 ядерних енергоблоків на теплових нейтронах, ще 35 будують. Україна в атомній енергетиці — не з останніх. Надто ж після минулорічного введення в дію блоків-мільйонників на Рівненській та Хмельницькій АЕС. Уже тепер їх розглядають як вагомий фактор зміцнення енергетичної безпеки нашої держави за рахунок зростання постачання на експорт електроенергії, за обсягами виробництва якої ми виходимо на четверте місце в Європі.

Добрі наміри

Отож розвивати цю галузь нам, як кажуть, сам Бог велів. Однак уже побіжний погляд на її проблеми змушує зробити висновок про щось на кшталт неораної цілини. Насамперед iдеться про ядерне паливо. Його Україна не має взагалі. При тому, що у нас експлуатують 15 ядерних енергоблоків — усі російської конструкції ВВЕР — 440 та ВВЕР — 1000.

Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала єдиного постачальника ядерного палива— московське ВАТ «ТВЕЛ». Однак такий статус-кво суперечив вимогам МАГАТЕ. Їхня суть зводилася до того, що постачальників мало бути два. Росіяни не розгубилися і організували ще одне виробництво ядерного палива в Електросталі. Проте в оголошеному нашою державою тендері з вибору його постачальника взяли участь провідні фірми світу. Переможцем виявилося те ж ВАТ «ТВЕЛ». Але тепер це довелося сприймати за фактор позитивний. Відчувши дихання конкурентів, москвичі були змушені піти на кращі умови для українських енергетиків. Це, насамперед, пільгова ціна на уран. За нею Україна мала б заощаджувати до 20 мільйонів доларів США щороку. Причому таку ціну обіцяли тримати до 2010 року за умови, що у нинішньому році буде здано в експлуатацію спільне українсько-російсько-казахське підприємство з виробництва компонентів ядерного палива.

Утім дії та вчинки росіян беззастережно благородними не видаються. Хоча б тому, що їхньому паливу немає альтернативи. Ті ж США, Франція чи Англія подібної продукції не виробляють. Утім за якісними показниками російське паливо помітно поступається світовим стандартам: зокрема, термін його придатності значно нижчий, як і рівень вигоряння. Отож вищезгадана пільгова ціна — це палиця з двома кінцями. Адже, як не крути, тут, швидше, йдеться не про жест доброї волі, а про своєрідну компенсацію недоліків російського палива.

На урядовому рівні теж, здавалося б, зробили рішучий крок: було прийнято Державну програму зі створення ядерно-паливного циклу. Відповідно до указу Президента від 23 лютого 1994 року заснували Фонд ядерно-паливного циклу (ЯПЦ). Для його наповнення тоді з'явилася непогана можливість. Як відомо, Росія взяла на себе зобов'язання переробити тактичну ядерну зброю, що залишалася в Україні, і поставити нам компенсаційне паливо. Кошти від продажу виробленої з нього електроенергії планували спрямувати на створення вищезгаданого циклу спільно з Росією. Сума вимальовувалася зовсім не погана — близько мільярда доларів, які органічно вписувалися до узгодженої двома «енергетичними» міністрами програми інтеграції українського цирконію до ядерного палива ВВЕР — 1000.

Рятівне коло — цирконій

Цирконій — елемент унікальний: маючи дуже низьке січення захоплення нейтронів, він фактично не заважає урану ділитися, себто не знищує теплові нейтрони. Отож внаслідок ланцюгової реакції непродуктивні втрати електричної енергії серйозно мінімізуються. До того ж цирконій є єдиним металом у природі, який дозволяє витримувати нейтронні та гамма-випромінення в касеті. Держава, яка має підприємство з виробництва цирконію, може ставити завдання щодо отримання власного ядерного палива. На Дніпропетровщині є Вільногірське родовище циркону (руда, з якої виробляють цирконій. — Авт.). Його запасів, за оцінками фахівців, вистачить на сто років із гаком. І купує цю руду в нас цілий світ, зокрема й Росія. Причому північна сусідка потребує циркону власне для ядерного виробництва не так уже й багато — до 4 тисяч тонн на рік, решту використовує в металургії, хімії тощо. Україна має в Дніпродзержинську державне науково-виробниче підприємство «Цирконій», засноване 25 років тому. Його, без перебільшень, годилося б назвати унікальним. Адже мінерал циркон тут мали переробляли за принципово новими технологіями, отримуючи цирконій ядерного класу світового рівня. Сьогодні на планеті підприємств із повним циклом переробки таких мінералів (від руди до прокату) налічується всього п'ять — в Англії, Франції, Росії та два в США.

 Виробництво ж у Дніпродзержинську, на жаль, до пуття не довели. Насамперед через те, що Радянський Союз після аварії на Чорнобильській АЕС не вкладав кошти в розвиток цього підприємства. Проте українські виробники і без того встигли чимало. Дніпродзержинський цирконій пройшов повний цикл випробувань на Воронезькій АЕС. Є весь пакет необхідних документів, які засвідчують відповідність цієї продукції світовим стандартам. Затримка, здавалося б, за незначним: в Україні немає органу, який би взяв результати випробувань і заявив: їх достатньо для того, щоб отримати ліцензію і виробляти свій цирконій.

 «На цю проблему варто подивитися, зокрема, й через політичну призму, — запевняє колишній директор дніпродзержинського «Цирконію» Анатолій Мухачов, який стояв біля витоків виробництва. — В особі Росії ми маємо конкурента, який всіляко намагається обмежити українські поставки цирконієвим напівфабрикатом. Хоча й декларує свою згоду його випробовувати — мовляв, тільки платіть гроші. Однак цирконій із Дніпродзержинська вивозять до російського Глазова у вигляді вторинної солі. Там його немовби доводять до пуття і постачають на українські АЕС. Насправді це не так. Отриманий з нашого напівфабрикату цирконій Росія постачає не до України, а на експорт. За найскромнішими підрахунками, використання нашого цирконію на вітчизняних АЕС дозволило б заощаджувати до 4—5 відсотків ядерного пального».

 Але й це не все. Гафній (рідкоземельний метал, супутник цирконію — Авт.) в Україні навчилися виробляти ще у 1989 році — третіми у світі. Тож у вітчизняних атомників є чітке уявлення щодо його ефективного використання для системи аварійного захисту ядерних блоків. Отож iдеться про безпеку АЕС. Наш гафній пройшов необхідні випробування на Рівненській атомній станції, однак рішення, аби отримати необхідні документи в Росії, не прийнято й дотепер. Натомість північна сусідка постачає до України титанат дистрозію — матеріал немовби надійний, але такий, що стає радіоактивним після опромінення.           

 Проблема справді стукає у двері. Тим паче що Росія не виробляє гафнію взагалі, а їй він потрібен для реакторів підводного флоту, та й для виготовлення МОХ-палива (змішане урано-плутонієве паливо, при виробництві якого застосовують найновіші технології. Ідеться про спільний російсько-французький проект, розрахований на період до 2008 року. — Авт.). Такі потужності Росії ще тільки належить створити, тоді як в Україні вони є (до 20 тонн гафнію на рік), але простоюють. Справді, клондайк, якого не помічаємо. Застосування гафнію, за підрахунками фахівців, тільки на одному блоці атомної електростанції дозволяє заощаджувати до 1,2 мільйона доларів за рік. А якщо помножити на 15? Про такий економічний ефект — майже 18 мільйонів доларів, отриманих, вважай, за «спасибі», можна тільки помріяти.

Технологія виробництва ядерно чистих цирконію та гафнію є спільною розробкою українських та російських учених. Вона може мати світовий пріоритет, а тому її слід захистити патентами обох країн. Розвиток цирконієвого виробництва в Україні можливий лише за участі російських підприємств у постачанні унікального технологічного обладнання, оскільки інші держави його не виробляють. Також ми не маємо у достатній кількості своїх фахівців у галузі виробництва ядерних матеріалів — їх тільки почали готувати у Севастополі.

Рішучий крок уряду Ющенка

Тепер доречно згадати й про подальшу долю Програми зі створення ядерно-паливного циклу в Україні взагалі. І насамперед — вищезгаданий майже мільярд доларів США. Національна акціонерна енергетична компанія «Енергоатом», отримавши безкоштовне паливо, мала б повернути виручені кошти саме до новоствореного Фонду ядерно-паливного циклу. Адже їй відводилася роль єдиного його наповнювача. Однак сталося щось незбагненне: Енергоатом, отримавши безкоштовне паливо, примудрився набратися шести мільярдів гривень дебіторської заборгованості. Звісно, пояснення цьому знаходили різні. Найголовніше, що за тодішньої ситуації електроенергію часто-густо відпускали у борг без оплати. Як би там не було, Фонд ЯПЦ отримав лише 20 відсотків від очікуваного, а готівковими коштами — й узагалі нічого. Тоді у цій галузі гуляв бартер, що став основою для появи нових олігархів. Адже електроенергію таким чином відпускали за ціною, яка становила щонайбільше 20—30 відсотків від реальної вартості цього товару.

Рішучий, навіть мужній, крок, аби припинити розбазарювання «енергетичних» коштів, зробив уряд Віктора Ющенка. За електроенергію змусили розплачуватися грішми. Результат не забарився — наповнення платежів за електроенергію відразу зросло майже на сто відсотків. На такому ж рівні їх стала отримувати й НАЕК «Енергоатом». Однак наповнювати Фонд ЯПЦ чомусь все одно не квапилася. Призначені для цього кошти йшли на банальну підтримку «штанів» атомної промисловості.

Анатолій Мухачов, як він тепер висловлюється, мав щастя півтори години доповідати про стан справ зі створенням ядерно-паливного циклу в Україні тодішньому «енергетичному» віце-прем'єру Юлії Тимошенко. Залишав Київ у настрої піднесеному. Адже Юлія Володимирівна чітко визначила найнеобхідніше для забезпечення нормальної роботи Державного науково-виробничого підприємства «Цирконій» у Дніпродзержинську — два закони від Верховної Ради та вісім постанов від Кабміну. Однак сталося не так, як гадалося: через три дні леді Ю відправили у гучну відставку. Проте віце-прем'єр таки встигла «проштовхнути» один закон, який дозволив дніпродзержинському «Цирконію» у 2001 році запрацювати рентабельно. Але наступним урядам, на жаль, було не до цього.

Анатолій Мухачов з висоти власного професійного досвіду виніс тверде переконання: для створення ядерно-паливного циклу в Україні нині не існує ніяких об'єктивних перешкод. Не вистачає лише одного — необхідних рішень щодо фінансування. Ще наочніша ілюстрація: 170 тонн цирконію та 10 — гафнію лежать у Дніпродзержинську практично без руху. Продати їх ніхто навіть не намагається. Хоча, за підрахунками пана Мухачова, можна було за них залюбки виручити 10—15 мільйонів доларів, які б знову поповнили багатостраждальний Фонд ядерно-паливного циклу. Але щодо самого «Цирконію» розпочато процедуру... банкрутства. Перед ним зажевріла перспектива потрапити до приватних рук. Тоді вже точно з перспективою створення ядерно-паливного циклу в Україні доведеться розпрощатися назавжди. Але чи маємо ми право подібне допустити навіть у найстрашнішому сні? Тим паче, згідно з вимогами МАГАТЕ, виробництво цирконію як ядерного матеріалу має перебувати під контролем держави.

Уран надії нашої

У порівнянні з тими ж росіянами українці мають козир, здавалося б, незаперечний. Це — значно потужніші розвідані запаси урану. Створена протягом 30 років його мінерально-сировинна база за своїми масштабами може прирівнюватися до найрозвиненіших у цьому аспекті держав, таких як Канада, Австралія. Тридцять відсотків українського урану донедавна виробляв Східний гірничо-збагачувальний комбінат у Жовтих Водах. Однак нині заговорили про перспективу його остаточної зупинки у найближчому майбутньому. Головних причин тут дві. Перша — нікуди дівати відходи, друга — запаси руд у районі Жовтих Вод зникають.

Саме життя підказує, що слід розвивати інше родовище — Новокостянтинівське на Кіровоградщині. Запасів урану, за оцінками фахівців, тут вистачить щонайменше на сто років. Для налагодження його видобутку потрібно до 200 мільйонів доларів. Наразі кошти практично не виділяють.

Світові ціни на уран чимдалі зростають. Але Україна продовжує його купувати у Росії. Ситуація просто незбагненна. Бо цього урану в Росії... немає. Його беруть зі складських запасів колишнього Радянського Союзу. Їх має вистачити до 2010 року. Що робити Україні після цього?

Багато хто радить налягати на вугілля. При цьому геть не зважають на вельми характерну цифру — близько 4 мільярдів гривень, які, приміром, минулого року було перераховано з бюджету на підтримку галузі. Надалі планують спрямовувати у вуглевидобувну галузь набагато більші кошти. Щодо створення ядерно-паливного циклу кошторис зовсім інший — потрібно всього два мільярди гривень на п'ять років. Не варто забувати, що одна уранова шахта за енергомісткістю замінює 150 вугільних.

 Не може не турбувати ще одна обставина. Росія, яка має обмежені запаси урану, а циркон закуповує в Україні, наразі стала привабливим партнером для США. Останні виділили з бюджету понад 50 мільйонів доларів з метою створення ядерного палива для вищезгадуваних енергоблоків ВВЕР — 1000. У 2004 році на Південноукраїнській АЕС уже розпочалися відповідні випробування. Свого головного завдання американці не приховують — вони хочуть стати другим реальним постачальником ядерного палива до України. І хоч це співзвучно вимогам МАГАТЕ, подивитися на проблему варто в іншому ракурсі. Чи можливе подібне без підтримки впливових чиновників у Мінпаливенерго, Кабінеті Міністрів, ядерного лобі у Верховній Раді? Запитання риторичне.