Вже років десять в Донбасі у повсякденний обіг увійшло словосполучення "депресивна територія". Здебільшого застосовується воно щодо старих шахтарських міст і селищ, де інтенсивно закривалися вугільні копальні, зростало безробіття і руйнувалася соціальна сфера. Прикро, але факт: до переліку депресивних потрапили Шахтарськ, Торез, Сніжне, Красний Луч, Брянка, Теплогірськ (саме там на шахті "Центральна-Ірміне" ставив свій рекорд легендарний Олексій Стаханов), а також багато інших.

Якщо глянути на мапу Донбасу, де показані найбільші вугледобувні центри XІX-XX сторіччя, то переконуєшся, що саме вони, вибравши підземні поклади кам`яного палива, стали бідними та депресивними.

Треба зазначити, що і перший, і другий президенти незалежної України погано дбали про вугільну галузь. Закриття майже сотні копалень зробило безробітними понад двісті тисяч шахтарів. Держава не запропонувала альтернативної моделі організації вугільної промисловості.

І ось тут, в Донецькій та Луганській областях, абсолютно синхронно і у широкому масштабі виникають ніким не санкціоновані старательські "копанки". Це виникло як стихія. Влада перед нею розгубилась. Але, на щастя, життя висунуло людей, які показали шлях з прірви. Про таких людей і піде наша розповідь.

Обійми копанки

У Донбасі, особливо на його антрацитовому крилі, є дуже багато місць, де кам'яновугільні пласти виходять на земну поверхню. Саме з розробки цих "дарів природи" колись і починалася вугільна промисловість. Невелика артіль прорубувала в породі щось на зразок колодязя, а потім видобувала з нього паливо. На-гора його видавали з похилої виробки на санках, а з вертикальної - за допомогою бадді та троса, накручуваного на корбу. Ці "міні-шахти" були надзвичайно небезпечними і називалися "дудками".

Щодоби така "дудка" давала 2-3 тонни палива.

У роки технічного поступу всі ці "шахти" припинили своє існування, бо люди пішли працювати на великі підприємства, де можна було більше заробити і умови праці були набагато кращими.

Після того, як в Україні настала системна економічна криза і тисячі колишніх гірників позбулися роботи, шахтарі згадали і про старі "дудки". Тільки тепер їх стали називати точніше -копанки. Для роботи в такій примітивній, ніде не зареєстрованій шахті, звичайно, об`єднувалося 5-10 колишніх гірників. Знаряддями праці у них служать обушки, сокири, лопати, а ще дерев`яні санки, щоб ними вивозити вугілля на білий світ. Деякі хитромудрі "фахівці" прилаштовували для "механізації робіт" стандартні мотоблоки чи мотоциклетні двигуни.

У саморобних шахтах, як правило, відпрацьовуються покинуті позабалансові запаси вугілля. Люди часто калічаться і гинуть, бо роботи там здійснюються таємно. Видане на-гора паливо купують нелегальні бізнесмени, які приїздять за ним на своїх вантажівках і вивозять невідомо куди. Платня за "товар" дуже низька, але видобувники погоджуються і на такі розцінки.

Органи влади, гірничотехнічного нагляду, міліція, прокуратура Донецької і Луганської областей довго і безрезультатно намагалися зупинити цей незаконний промисел, але кількість копанок лише збільшувалась. За непідтвердженими даними, їх на осінь минулого року в Донбасі було близько шести тисяч.

Копанка не тільки фізично калічить людей, а й морально. Одержавши від "бізнесовця" з рук в руки гроші, бригада віддає якусь дещицю корумпованим чиновникам, "щоб кришували", по-своєму ділить виручку між членами артілі бригадир і обов`язково чимала частка заробітку йде на пиятику. Такий порядок діє скрізь. Вирватись людині з обіймів копанки фактично неможливо. Тим паче тому, що соціальний захист такого нелегального шахтаря ніхто не здійснює.

Реформи заради  майбутнього

Треба сказати, що шахтарські проблеми дошкуляють не лише депресивним територіям. Негаразди переслідують галузь у цілому, адже за винятком кількох підприємств, як, наприклад, шахта "Красноармійська-Західна N1", "Краснолиманська", імені Засядька, вугільна промисловість є збитковою і з року в рік просить щораз більших та більших державних дотацій. Цілком зрозуміло, що цей важливий сектор економіки вимагає докорінного реформування, а не простої ліквідації. Не можна вважати нормальним, що з 17 шахт у місті Сніжному діючими лишаються лише дві.

Вугільна промисловість вийде зі стану депресії, в який вона введена, зрештою, штучно, тільки в тому випадку, коли шахти будуть передані у власність трудовим колективам, або коли в справу втрутиться інвестор. Один з таких інвесторів Ігор Лащенко - корінний донбасівець, син шахтаря, кандидат економічних наук, якому ще не виповнилося і тридцяти років.

Добре вивчивши кон'юнктуру ринку енергоносіїв в Україні і дійшовши висновку, що вугілля матиме дедалі більший попит, Ігор Лащенко вирішив на виходах пластів спорудити кілька невеликих, але по-сучасному обладнаних шахтодільниць, які дадуть змогу вивеcти бодай частину гірників з горезвісних копанок і надати їм нормальні робочі місця та належну зарплатню.

У серпні 2003 року І. Лащенко зареєстрував товариство з обмеженою відповідальністю "Східвугілля", став його генеральним директором і згідно з одержаною ліцензією почав будівництво за свої кошти вугільної шахтодільниці поблизу міста Сніжне.

- Гірники скучили за справжньою роботою, - сказав бригадир Сергій Пирог, коли цими днями розповідав про нове підприємство. - Мій стаж у вугільній галузі 24 роки. Працював на відомій, на жаль, вже закритій шахті "Ремівська", але саме тут сьогодні бачу, що в людях прокинулося почуття обов'язку і відповідальності за нашу спільну справу.

Нова шахта зараз ще будується і водночас дає вугілля. Це так званий попутний видобуток. Щодоби набирається по 75-80 тонн. Паливо чудове: у ньому невисокий відсоток золи і, що найважливіше, мінімальний домішок сірки, так що, коли металургам знадобиться пиловугільна суміш для вдування її замість дефіцитного природного газу у горн доменної печі, то можу їм рекомендувати антрацит від Лащенка.

Нова шахта, проект якої розробив славнозвісний "Дондіпрошахт", взагалі дуже вдала. По-перше, вона не буде глибокою, а розроблятиме поклади на менш ніж стометровій позначці. По-друге, в ній немає віковічного ворога гірників - рудничного газу. По-третє, вона стане високорентабельним підприємством і забезпечить стабільні заробітки людям принаймні впродовж 15 років, бо саме на стільки вистачить їй списаних колись ліквідованою шахтою "Ремівська" позабалансових запасів вугілля.

- На нашому підприємстві сьогодні працюють 96 робітників, -розповідає директор шахтодільниці Володимир Андрусенко, який донедавна був директором великої шахти імені Поченкова. -Люди скучили за дисципліною, за регулярною зарплатнею, за духом шахтарського колективізму.

Добрий початок спонукав технічну раду новостворюваного підприємства прийняти рішення про будівництво ще двох шахтодільниць "Надія" і "Орловська". Справу благословив найавторитетніший у галузі інститут ДонВУГІ, який порекомендував застосувати на одному з пластів високоефективну техніку виймання вугілля, а також попередню дегазацію з утилізацією отриманого метану (цей проект розробить "Донецькгеологія").

Ще не встигнувши до кінця увібратися в силу, "Східвугілля" з ініціативи І. Лащенка взялося до місцевих соціальних справ. Інвалідам війни в селі Залісне безкоштовно завезено вугілля, так само як школі і сільраді. В планах шахтарів, окрім того, придбати комп'ютерний клас для школи, відремонтувати дитсадочок тощо. Такий підхід до сільських проблем зробив мешканців села союзниками "Східвугілля". І це добре, адже здебільшого типові наші бізнесмени про такі речі і слухати не хочуть.

Одне слово, "Східвугілля" напрацювало єфективну модель боротьби з копанками і безробіттям у Донбасі. Такому ТОВ, яке у всьому покладається лише на свої сили, варто надавати всіляку державну підтримку.