Потрібно лише переобладнати житомирські кар’єри, встановити контроль над видобутком і створити координаційну асоціацію
Так вважає Ігор Ільченко, директор підприємства «Житомирнерудпром» — колишнього монополіста у гірничому видобутку в «гранітній» області України. Багатство тутешнє — на сотні мільйонів доларів, поклади гранітів, лабрадоритів та габро становлять до 90% усіх українських родовищ цих мінералів. Геологи недаремно називають Житомирщину «Уралом у мініатюрі».
Та на сьогодні багато кар’єрів затоплено, із занедбаних розробок більше не відкачують грунтові води. Деякі родовища взагалі покинуті напризволяще, тож, за словами Ігоря Ільченка, процвітає стихійний неконтрольований видобуток. Проте, на думку «Контрактів», це і є недержавний сектор у своєму чистому, незарегульованому вигляді. А хто і в якій формі має встановлювати контроль, питання не таке вже й просте, як здається.
«Гранітна діалектика»: або багато поганого, або мало хорошого
— На жаль, поки що не вдається добувати блочний камінь такої якості, який би на світовому ринку мав гідну ціну, — каже Ільченко. — Свого часу наше підприємство «Житомирнерудпром» з усіма своїми філіями добувало на рік 37 тис. кубометрів гранітних блоків. Зараз, гадаю, цієї кількості не дає вся Україна.
Тут, на Житомирщині, наша продукція коштує дорожче, ніж така сама, завезена з Греції або Італії. Власного споживача в нас практично немає — лише 5—10% видобутого купують українські підприємства. Продати за кордон також особливо немає кому, бо бракує якості. Якщо ж є якість, то ціна така, що ніхто не хоче брати. Тут є два варіанти, і обидва не на нашу користь. Якщо ми добуваємо мало, то не отримуємо належних прибутків, а якщо багато — продукція неякісна і ми втрачаємо стільки ж, скільки беремо у разі скорочення виробництва вдвоє і підвищення якості.
Що таке високоякісна продукція для нас? Це коли розмір блоку, що вирізається з природної брили, не набагато менший за саму цю брилу. Умовно кажучи, видобувається моноліт за мінімуму відходів. Приміром, природна брила — 3 метри, а ми беремо 2,90. За тих же витрат електроенергії, води та інших складових отримаємо максимальний вихід монолітного каменю. Так робиться у всьому світі, бо що більший моноліт, то він дорожчий у перерахунку на одиницю об’єму чи ваги. А в нас залишаються гори відходів — до 20—25% початкового об’єму блоку. Ми продаємо блоки комерційних розмірів. За решту, яка не підходить під стандарти, ми отримуємо $10 за 1 кубометр, тоді як метр основного блоку йде по $300—400. У 40 разів більше! Видобутком блоків потрібного розміру можуть похвалитися лише два—три кар’єри, а на Житомирщині їх близько 80.
Продавати сировину ще не означає штовхати державу до банкрутства
— Левова частка продукції, як і раніше, йде до Росії. Потрошку продаємо до Греції, Німеччини, Туреччини та Польщі. Колись ми мали контракти зі 110 країнами. Стосовно експансії на російський ринок, то я вважаю її малореальною — Росія шукає у себе можливостей видобутку, — переконаний Ільченко. — Державних дотацій ніхто не дає, і в найближчому майбутньому не дасть. 11 років поспіль ми чуємо: «Не можна продавати сировину, не можна бути сировинним придатком розвинених держав!».
В інших галузях, може, й так, але це не стосується каменевидобування. Якраз тут продавати сировину вигідніше, ніж готову продукцію. Блок, як я вже сказав, можна продати за $400, а коли в наших умовах переробляти його, надавати форму, шліфувати, полірувати, то в результаті продукція буде значно дорожчою, ніж аналогічна з-за кордону. Надія є: ми одні з учасників інвестиційного процесу на території пріоритетного розвитку, яка поширюється на 11 районів області. За 5 років сподіваємося налагодити виробництво якісних блоків з лабрадориту.
Чому негри можуть працювати, а наші — ні?
— Чи потрібно області 80 кар’єрів? Гадаю, ні. Я не закликаю закривати їх усі, просто на всіх кар’єрах треба впровадити нові технології для виробництва якісних блоків заданих розмірів і форми з мінімумом відходів. Друге — економія живої праці. Такий приклад: 10 років тому ми закупили італійську лінію з переробки граніту і встановили її на Коростишівському кар’єрі, — розповідає директор «Житомирнерудпрому». — Мені доводилося бути в Італії — на такій же лінії під Вероною працюють одна жінка і три негри. Вони випускають продукцію світової якості. У Коростишеві на цій лінії працюють 29 осіб, але результати набагато гірші. Нам довелося переробити ту лінію на свій лад. Витратили $10 тис., а потрібних результатів не досягли.
Крім того, працювати якісно ще потрібно навчитись. Початок є. Третій рік у Житомирському інженерно-технологічному інституті навчають фахівців каменевидобувної справи. Раніше ніхто нікого не вчив ні каменевидобуванню, ні каменеобробці. На гірничих факультетах ці спеціальності були на останньому місці. Я вже казав, що без хороших спеціалістів однак нічого не вийде. Чому негри можуть працювати, а наші — ні? Просто не знають як. Причому іноді цього не знає не лише рядовий працівник, а й той, хто ним керує. Ось так і виходить, що ми не можемо домогтися потрібної якості за великого потенціалу.
Потрібні заводи з випуску гірничого обладнання
Тепер головне — пошуки інвесторів для переобладнання кар’єрів. Світовими лідерами у виробництві якісного гірничого обладнання є Італія та Фінляндія. Непогані результати виходять, коли ми комбінуємо італійське чи фінське обладнання з вітчизняним. Крани, бульдозери та лебідки немає сенсу купувати за скажені гроші за кордоном, коли наші працюють з такою ж віддачею. А от специфічне обладнання, яке безпосередньо працює на видобутку, краще купувати імпортне. У нас є подібне, але воно низькоефективне і не дає змоги домогтися потрібної якості. Це і бурові головки зі спеціальної сталі, і взагалі бурове устаткування. Ось тут якраз і потрібен інвестор, який би за валюту придбав обладнання.
Не лише в Україні, а й у всьому колишньому Союзі ніхто ніколи не займався обладнанням для добування гранітних блоків. Певні потуги були, та й годі. Жоден з флагманів металургії ніколи не займався випуском спецсталі для розпилювання блоків. У нас під Житомиром намагаються робити обладнання на танковому заводі та заводі металоконструкцій, проте це лише перші кроки ентузіастів. Треба не лише використовувати цехи, які підлягають конверсії, а й будувати справжній завод. Я не думаю, що нам забракло б на це металу чи розуму.
А ось іноземні інвестиції у каменепереробні підприємства, де блокам надають форму, шліфують та полірують, не особливо потрібні, їх практично немає, і я їх не шукав би. Сьогодні у світі накопичилося стільки каменеобробних заводів, що вони практично стоять через відсутність попиту. Гранітна продукція дорожча за аналогічні вироби з кераміки чи синтетичних матеріалів у 3—5 разів. Тому нові заводи віддачі не дадуть. Наших 6 підприємств і так недостатньо забезпечені якісною сировиною.
Встановити контроль над видобутком
Якщо піднятися на вертольоті і подивитися на нашу область, то стане видно, що вона вся порита ямами, які копає хто завгодно. Під виглядом розвідки добувають блоки і швидко сплавляють за кордон. Якомога швидше треба вирішити питання контролю над видобувною галуззю. Саме тут, на місці, мають видаватися ліцензії на розробку родовищ. У цьому кар’єрі ми, наприклад, розробляємо червоний граніт і маємо його достатньо, аби забезпечити і Україну, і постачати за кордон. Потрібно скоординувати видобуток, відстоювати інтереси підприємств, у тому числі на рівні уряду. Хоча б у питаннях розміщення замовлень на обладнання. Адже галузь і себе годує і дає віддачу суспільству.
Суб’єкти галузі повинні створити асоціацію, причому не всеукраїнську, а регіональну
Я вважаю, що можна було б виграти, створивши асоціацію, куди увійшли б і видобувні кар’єри, і обробні заводи. Загальноукраїнське утворення навряд чи доцільне. Ефективним воно може бути лише в регіонах, надто коли в цьому буде зацікавлена місцева влада. Можливе навіть створення бірж для реалізації продукції. Бо зараз один продає лабрадорит по 100 гривень за кубометр, інший — по 140, а чому не всі по 140? Давайте зберемося і вирішимо дотримуватися певних цін. Вкрай необхідно розробити програму дій, і тут своє слово повинна сказати облдержадміністрація як господар надр. Ми забезпечували в часи Союзу 60% загальносоюзного каменевидобутку і 80% того, що давала Україна. Сьогодні ми багато втрачаємо
Оксана РЯБЧУН, Житомир
Особлива думка
Мешканці «гранітної столиці» — за рахунок каменевидобутку стали найзаможнішими в регіоні
Райцентр Коростишів, розташований за 40 км від Житомира і 90 км від Києва, живе гранітом. Умовно всіх суб’єктів, які видобувають камінь, можна поділити на три групи.
До першої віднесемо колишніх радянських гігантів, які зараз роздержавлені, але так само працюють на старому обладнанні, майже за дідівськими методами.
Друга група — приватні особи, яких позаочі називають «гранітними олігархами». Вони працюють нелегально або напівлегально. Мають підтримку влади, оскільки в більшості випадків самі і є певною владою. У часи перебудови представники місцевої еліти встигли міцно взяти у свої руки гранітні кар’єри. Тіньові прибутки, які вони отримують від гранітного бізнесу, дозволяють інвестувати значні кошти у видобування каменю та працювати на досить сучасному обладнанні. Цю групу за обсягом виробництва можна назвати основним постачальником гранітної сировини на ринок.
Третя група, так звана нова хвиля, — малі підприємці, яких на 44,5 тисячі населення Коростишева зареєстровано понад 200. Вони працюють на примітивному обладнанні, видобуваючи низькоякісний граніт. Більшу частину видобутої сировини збувають місцевим перекупникам.
Загалом ринок збуту видобутого граніту є дуже широким. Сировину, яка відповідає європейським стандартам, закуповують закордонні переробні компанії. Граніт нижчої якості йде на забезпечення місцевих потреб. На базі видобувної галузі у Коростишеві зросли потужності гранітопереробних підприємств, які в основному представлені виробництвом пам’ятників та іншої ритуальної продукції та менш розвиненим виробництвом будівельних матеріалів. На сьогодні місцевий видобуток лише на 65% задовольняє потужності переробної промисловості.
Володимир ПРИЙМАЧЕНКО, Коростишів
Житомирський граніт
Червоним коростишевським гранітом облицьовано усипальницю вождя всіх червоних — Леніна
Житомирські граніти — дрібнозернисті, сірі з блакитним відтінком, прикрашають фасади і багатьох київських будівель. Сірими грубозернистими гранітами прикрашений цокольний поверх Верховної Ради, всередині її оздобили житомирськими лабрадоритами. Поклади лабрадоритів та габро в області становлять відповідно 92% та 94,2% покладів цих мінералів в Україні. Особливо високо цінуються на світовому ринку житомирські лабрадорити за свою здатність «іризувати», тобто вигравати блакитним на темно-синьому і чорному тлі. З цих лабрадоритів зроблено колони Володимирського собору в Києві, палацу Сан-Домато в Італії.
Родовища кварциту в Овруцькому районі забезпечують сировиною і флюсами більшість металургійних заводів України. Розробка Стремигородського ільменіто-апатитового родовища дасть змогу повністю забезпечити потреби країни у двоокисі титану й апатитовому концентраті. З ільменіту виробляють титанову губку, а з неї — міцний легкий сплав, що використовується в космічній та авіаційній галузях промисловості. Негребівське родовище мармуру в Радомишльському районі Житомирської області унікальне тим, що його мармур просвічується в глибину на 5 см, тоді як найкращі сорти уральського — на 2—3 см, а італійського — на 3—4 см. Поклади Негребівського родовища практично необмежені, розвідано понад 200 млн тонн.