Нарешті людство усвідомило той факт, що його господарська діяльність, а точніше безгосподарність, негативно позначається на стані природних ресурсів (земельних, водних, лісових, надрах, біорозмаїтті тощо), а також довкілля в цілому. Подальше просування по цьому шляху може підсилити існуючі негативні тенденції і призвести до катастрофічних наслідків як для нинішнього, так і прийдешніх поколінь. Тут доречно згадати пророчі слова академіка Каштанова: "Треба завжди пам’ятати, що не може бути здорової економіки, здорового життя на хворій землі. Якщо хвора земля -значить, хворе суспільство, яке нею володіє". В термін "земля" вчений вкладав широкий зміст, а саме – середовище проживання людини.
Було б неправильно говорити про те, що сьогодні в країні та й у світі недостатньо уваги приділяється зазначеній проблемі. Пам’ятна подія відбулася в червні 1992 року, коли в Ріо-де-Жанейро зібралися керівники держав і урядів різних країн світу, представники інституцій ООН, міжнародних організацій і численних неурядових структур на Конференцію ООН з навколишнього середовища й розвитку. Була прийнята так звана Декларація Ріо (порядок денний на ХХІ сторіччя), тобто програма, яка включала в себе принципи, на яких держави мали будувати свої майбутні рішення і політику стосовно наслідків соціально-економічного розвитку для навколишнього середовища.
Минав час, і для реальної оцінки результатів реалізації згаданої декларації протягом десяти років у 2002 році в Йоханнесбурзі (ПАР) відбулась чергова зустріч – Всесвітній саміт. Як показав аналіз, на превеликий жаль, результати виявились невтішними, оскільки багато положень програми Ріо не було виконано і задекларований шлях у напрямку впровадження так званої моделі "сталого розвитку" виявився надто важким. Проте беззаперечним залишається той факт, що подальший розвиток повинен забезпечувати збереження і відтворення ресурсів на основі їх раціонального використання. Економіка має задовольняти потреби людей, але її зростання повинно бути гармонізоване в межах екологічних можливостей планети, тобто мова йде про "нову епоху економічного розвитку, безпечного для довкілля". Подальше руйнування природних комплексів та загострення взаємовідносин суспільства з природою – шлях до самознищення. Підтвердженням цього є дані, опубліковані різними міжнародними організаціями (ООН, ФАО, ЮНЕП). Ось деякі з них. Із шести мільярдів населення Землі 1,1 млрд не мають доступу до безпечної питної води, а понад 2,4 млрд -до систем каналізації. Внаслідок цього від хвороб щорічно страждає близько 250 млн чоловік, понад 3 млн помирає, з них 2 млн дітей в країнах, що розвиваються – від кишкових інфекцій. За прогнозами аналітиків, до 2030 року 60 відсотків населення планети буде жити в містах, що призведе до епідемії холери, черевного тифу, дизентерії, чуми, малярії. Сьогодні 505 млн людей живуть у водонапружених чи вододефіцитних країнах. Очікується, що у 2025 році ця цифра коливатиметься між 2,4 млрд і 3,4 млрд чол., що становить близько половини сучасного людства.
Стосовно стану земельних ресурсів слід акцентувати, що справжнім лихом землеробства в країні і світі залишаються водна ерозія (їй підлягають 31 відсоток суші) і дефляція (вітрова ерозія), активні наслідки якої зафіксовано на 34 відсотках поверхні суші. І це при тому, що у 1960 році на планеті орної землі припадало в середньому 0,44 га на людину, нині – менш ніж 0,25 га. За найоптимістичнішим прогнозом для забезпечення себе харчами країни потребують щонайменше 0,07 га орної землі на душу населення і нині з такою малою кількістю ріллі проживають близько 420 млн людей, а до 2025 року ця цифра може сягнути 1 млрд чоловік.
Не можна не згадати ще про одне, вкрай негативне екзогенне явище. Йдеться про опустелювання. Всього у світі піддано опустелюванню понад 1 млрд га практично на всіх континентах. Якщо ерозію називають недугою ландшафту, то опустелювання -його смертю. На жаль, цей соціально-економічний і природний процес, який загрожує приблизно 3,2 млрд земель, на яких проживають понад 700 млн людей, отримав досить широке поширення.
Особливо небезпечне становище склалося в Африці, окремі його тенденції мають місце в ряді інших країн, зокрема і в нас. Насамперед – це безповоротні втрати орних земель, які в світі, тільки при будівництві міст і доріг щорічно становлять 300 тис га. Звичайно, ці втрати неминучі, але вони повинні бути скорочені до мінімуму. Останнім часом практично не впроваджуються заходи щодо охорони земель і їх відтворення, не кажучи вжепро рівень ефективності їх екологобезпечного використання. Доречно у зв’язку з цим згадати гостре питання щодо доцільності чи недоцільності запровадження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Але чи ця проблема є сьогодні головною? Якщо ми і надалі будемо так ставитись до землі, то чи багато знайдеться бажаючих господарювати на забур’янених, виснажених, деградованих земельних масивах? Ось про що, на нашу думку, треба сьогодні дискутувати.
Не можна не згадати й величезного антропогенного впливу на земні надра. Щороку на десятках тисяч гірничо-видобувних підприємств світу вилучається й переробляється понад 150 млрд тонн гірських порід, відкачуються мільярди кубічних метрів підземних вод, накопичуються гори відходів. Тільки на території Донбасу розміщено понад 2000 відвалів порід, об’ємом 2-4 млн куб м.
Аналогічні тенденції спостерігаються в лісовому господарстві і "виживання" лісів значною мірою залежить від того, чи зможемо ми зберегти їх екологічну, кліматоохоронну, соціальну й економічну цінність.
Якщо ж перейти від загальнопланетарної оцінки екологічної ситуації та стану природних ресурсів до нашої держави, то, як свідчать результати наших досліджень в Україні, незважаючи на окремі позитивні тенденції, загалом мають місце забруднення, виснаження та деградація земель, зниження їх родючості, нераціональне використання лісових і мінерально-сировинних ресурсів, прогрішення стану водних джерел і якості питної води.
Для прикладу зупинимось на водній проблемі, де склалася ситуація типова й для інших природних ресурсів. Господарський комплекс аж надто водомісткий (водомісткість нашої продукції у декілька разів, а то й на порядок перевищує аналогічні показники в країнах Європи), за екологічними параметрами не повною мірою відповідає вимогам безпечного функціонування водних екосистем. Поверхневі водні ресурси, основні джерела водопостачання населення і галузей економіки з багатьох показників не відповідають стандартам. Стратегічні запаси – підземні води, також зазнають значного антропогенного впливу, поширюються ареали їх забруднення, і процес набуває регіонального характеру.
Так традиційно склалося, що найбільш водомісткі галузі економіки, як правило, зосереджувалися в регіонах, де було недостатньо води, тому цілком закономірними є ті наслідки, які маємо сьогодні. Мало того, хоч як парадоксально це звучить, але саме в цих регіонах відбувається масштабне підтоплення територій і на запобігання та ліквідацію його наслідків витрачаються неабиякі кошти, не кажучи вже про соціальні, екологічні, моральні та етичні збитки.
Тож розв’язання водної проблеми має не тільки загальнодержавне значення, а набуває чітких міжнародних рис, є головним чинником національної безпеки держави. Тому наші стратегічні завдання мають полягати у підвищенні екологічної стійкості та збалансованому розвитку водного господарства, забезпеченні населення якісною питною водою і задоволенні господарських потреб, мінімізації збитків і соціальної напруги внаслідок шкідливої дії вод.
Зважаючи на це, Рада з вивчення продуктивних сил України НАН України розробила Загальнодержавну програму розвитку водного господарства, яку 2002 року було схвалено Верховною Радою України як закон. Цей документ спрямований на реалізацію державної політики щодо поліпшення забезпечення якісною водою населення і галузей економіки, розв’язання водогосподарських і екологічних проблем, створення умов для переходу до сталого та ефективного функціонування водогосподарського комплексу. Проте практична реалізація положень закону йде повільно, окремі позиції не виконуються, передбачені заходи фінансуються частково. І, на превеликий жаль, такий стан справ характерний для багатьох програмних документів.
І це при тому, що в системі нових економічних відносин роль і важливість природно-ресурсного чинника зростатиме, нових рис набиратиме проблема управління природокористуванням. Глобальна економічна інфраструктура даватиме не лише нові можливості, але й створюватиме нові ризики. Однак, природні ресурси збережуть своє ключове значення для глобальної економіки. Для України це означає необхідність економії та пошуку варіантів зниження ресурсоспоживання, диверсифікації джерел енергоресурсів, впровадження нових ресурсозберігаючих технологій та альтернативних джерел енергії.
Для запобігання негативним тенденціям у природокористуванні потрібно проводити державну природоресурсоощадливу політику, діяти конкретно, поетапно, системно. Має бути забезпечена дієвість економічного механізму регулювання природокористування, дбайливе ставлення всіх і кожного до природного фонду.
Михайло ХВЕСИК, завідувач відділу Ради з вивчення продуктивних сил України НАН України, професор, лауреат премії ім. Туган-Барановського