Активи Укррудпрому в усі часи слугували полем для з’ясування відносин між найбільшими ФПГ країни. Нинішня ситуація — не виняток
Вітчизняні гірничорудні активи, що входили до складу холдинга «Укррудпром» і були приватизовані в середині 2004 року, — одні з головних кандидатів на повернення у держвласність. Проте головна загроза для гірничорудної галузі полягає не в потенційній і складній для виконання реприватизації укррудпромівських ГЗК, а в поновленні корпоративних війн за контроль над активами, надзвичайно привабливими в умовах світового зростання цін на сировину.
Історія рудної любові
Холдинг «Укррудпром» створено в грудні 1998 року, до його складу було передано державні пакети (від 100% до блокуючого) акцій Північного, Центрального, Інгулецького і Південного ГЗК, Криворізького залізорудного комбінату і рудоуправління «Суха Балка», Балаклавського, Комсомольського, Докучаєвського і Новотроїцького рудоуправлінь. Точкою відліку приватизації Укррудпрому стратегічними інвесторами прийнято вважати 2002 рік, коли Кабмін, очолюваний Анатолієм Кінахом, своєю постановою передав в управління на п’ять років Маріупольському меткомбінату ім. Ілліча Комсомольське рудоуправління, що займається видобутком вапняку. Фактично це означало безплатний перехід активів рудоуправління під контроль ММК — відповідно до постанови, щороку ФДМ проводив додаткові емісії акцій, які в повному обсязі купував один покупець — меткомбінат. Після останньої емісії, яка відбулася вже 2005 року, у власності держави залишилося менше ніж 25% акцій Комсомольського рудоуправління, при цьому втрата контролю над підприємством не дала бюджету жодної копійки. Пізніше контроль над Комсомольським рудоуправлінням дав ММК можливість заявляти про намір брати участь у приватизації КЗРК. Але більшого в залізорудній галузі ММК досягнути не вдалося, попри бажання взяти участь у приватизації, наприклад, КЗРК і ІнГЗК, висловлене керівником комбінату Володимиром Бойком.
Історія Укррудпрому рясніє конфліктами, яких не уникла більшість підприємств холдинга, які в різний час ставали полем для зіткнень компаній — представників великого бізнесу. На відміну від подій початку і середини 90-х, конфлікти здебільшого розв’язувалися не силовими, а судовими методами. У липні 2002 року ФДМ оголосив конкурс з продажу 35,74% акцій Північного ГЗК, заявки на участь подали компанії, близькі до груп «УкрСиббанк» і «Приват». Однак до конкурсу допустили лише УкрСиббанк і одного з найбільших його акціонерів — ЗАТ «Українська металургійна компанія», яке і стало переможцем, заплативши за пакет 89 млн грн за стартової ціни 86,8 млн. Судові розгляди щодо законності проведення конкурсу (зокрема, введення ФДМ додаткових умов, які надалі стали звичайною справою для будь-якої великої приватизації) тривали майже рік — одне з рішень судів навіть зобов’язало ФДМ розірвати договір купівлі-продажу. Але фіналом стало визнання законності конкурсу, і право власності на акції остаточно перейшло до УМК.
Схоже розгорталися події і на Центральному ГЗК, де перетнулися інтереси того самого Привату і System Capital Management. Початок ЦГЗКівському конфлікту поклав продаж у 2001 році блокуючого (25% + 1 акція) держпакета підприємства компанії Detroit Сoldrolling Сompany L. C. Влітку 2002 року бажання придбати «американсько-офшорний» пакет висловила київська фірма «Міжнародний діловий центр», що діяла, за неофіційною інформацією, в інтересах Привату. Вартість акцій мала становити $13,15 млн, гарантією оплати слугував договір застави продукції на $8 млн, поручителем якого виступив сам ГЗК, на той час контрольований дніпропетровською ФПГ. Однак повідомлення від покупця про виконання умов договору так і не надійшло, як і грошей від продажу. Тому в січні 2003 року американська компанія уклала ще один договір купівлі-продажу блокуючого пакета ЦГЗК — цього разу із System Capital Management за ті самі $13 млн. Згодом виявилося, реєстратор ГЗК — ПриватБанк — вніс МДЦ до реєстру акціонерів, що стало приводом для безлічі судових розглядів, які розпочалися на початку 2003 року і завершилися лише в жовтні, коли контроль над ЦГЗК остаточно перейшов до SCM. Утім, наслідки конфлікту давалися взнаки ще кілька місяців — на початку 2004 року обласна прокуратура порушила кілька кримінальних справ проти колишніх керівників ЦГЗК.
Менш динамічно розвивалися події на Інгулецькому ГЗК, контроль над яким отримала російська Смарт-Груп, що пов’язується з бізнесменом Вадимом Новінським, близьким до компанії «ЛУКОЙЛ-Северо-Запад» (нині «Лукатл-Северо-Запад»), — 49% акцій було сконцентровано в офшорних і вітчизняних компаніях, 50% + 1 акцію передали в управління росіянам. У квітні 2003 року зібрання акціонерів підприємства прийняло рішення збільшити статутний фонд — незважаючи на те що держчастка в ІнГЗК скорочується до 37,5%, представники «державного» Укррудпрому також проголосували за додаткову емісію. Подані ФДМ судові позови, що опротестовують додемісію, результату не дали (власне, в березні минулого року голова фонду Михайло Чечетов визнав, що додаткова емісія є внутрішньою справою акціонерів) — суди різної інстанції додатковий випуск акцій визнали законним.
Щодо Південного ГЗК, то він пройшов стадію корпоративних конфліктів наприкінці 90-х, коли на контроль над підприємством претендували структури, близькі до оточення Юлії Тимошенко, і група «Приват», яка зрештою виграла боротьбу. Двом іншим залізорудним підприємствам — приватівській «Сухій Балці» і КЗРК, керованому компанією «Рудснаб» (пов’язують з бізнесменом Едуардом Самоткалом), — вдалося уникнути конфліктів всеукраїнського масштабу: боротьба між трейдерами тут велася на місцевому рівні. Зберегти контроль над КЗРК Рудснабу, що не входить до сонму великих ФПГ України, за неофіційною інформацією, допомогли й домовленості з Криворіжсталлю — одну з шахт КЗРК 2000 року було віддано меткомбінату (див. Контракти, № 47, 2004).
Депутати і проекти
Остаточне рішення Кабміну про приватизацію Укррудпрому було прийнято на початку 2004 року. Тривалі дискусії про механізми приватизації компаній холдинга були акумульовані у двох паралельних законопроектах про особливості приватизації підприємств холдинга. Перший з них, який вніс депутат Володимир Мовчан, близький до Привату, надавав переважне право викупу держчасток у ГЗК існуючим інвесторам. Фактично цей законопроект закріпляв власність ГЗК за тими структурами, які на момент ухвалення закону контролювали підприємства холдинга, що мінімізувало ризик виникнення нових конфліктів. У ситуації, що склалася рік тому, продаж залишкових акцій став практично єдиним гідним виходом — ще кілька років такого управління держвласністю, і ці корпоративні права потонули б у нескінченних додаткових емісіях акцій, які безсоромно проводяться приватними акціонерами.
Альтернативою «проекту Мовчана» став інший законопроект, внесений п’ятьма депутатами на чолі з лобістом Криворіжсталі Вадимом Гуровим. Цим проектом пропонувалося закріпити в держвласності контрольний пакет (50% + 1 акція) Укррудпрому, а решту акцій продати одному покупцеві. При цьому інвестор Укррудпрому отримував в управління на п’ять років держпакет холдинга з переважним правом його викупу через два роки. Інакше кажучи, згодом більшість активів холдинга мали виявитися під контролем однієї ФПГ. Тому, попри деякі переваги цього проекту перед першим (наприклад, розв’язання питань про спільні комунікації деяких ГЗК, прийняття закону про надра тощо), такий проект навряд чи влаштував би всі сторони, що претендують на гірничорудні активи країни. Схоже, в можливість прийняття такого закону не вірили й самі його автори, які в листопаді 2003-го і квітні 2004 року одностайно проголосували за «проект Мовчана».
Про те, що прийнятий законопроект, по суті, влаштовував більшість провідних ФПГ, свідчать і підсумки парламентського голосування за фракціями (див. «Гірничорудні пристрасті в парламенті»). Цікаво, що нинішні прихильники повернення Укррудпрому в держвласність — депутати фракції «Наша Україна» і Соціалістичної партії — взяли безпосередню участь у тому, щоб холдинг потрапив до рук приватних інвесторів. А низька активність фракції «Регіони України» в першому голосуванні порівняно з другим отримала пояснення буквально відразу після прийняття закону — незадовго до повторного розгляду законопроекту SCM домовилася з групою УкрСиббанку про придбання компанії «Артанік», яка сконцентрувала близько 40% Північного ГЗК.
Сама приватизація холдинга, на відміну від передприватизаційних дебатів, пройшла досить мирно, особливо на тлі продажу Криворіжсталі за місяць до того. Єдиним спірним об’єктом став КЗРК, що був у 100%-й держвласності, — претензії на комбінат заявили ІСД і ММК. Проте взяти участь у розподілі останньої частини рудного пирога не вдалося ні тим, ні іншим — власником КЗРК стала компанія «Солайм», що володіє Сухою Балкою. Максимум, що на той час могли зробити незадоволені таким результатом ФПГ, — зробити гнівні заяви щодо монополізації ринку аглоруди в руках Привату. Пізніше на зміну останньому прийшов Інтерпайп — афільована з групою Пінчука компанія Allied Steel стала ексклюзивним трейдером продукції КЗРК.
Третій переділ
Новий імпульс корпоративним війнам за залізорудні активи додали заяви нової влади — і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко не раз говорили про перегляд підсумків продажу Укррудпрому. Тим більше що потенційними претендентами на націоналізовані ГЗК вважаються близькі до влади Індустріальний союз Донбасу та ММК ім. Ілліча, які не змогли досягти бажаного результату під час «передвиборчого розпродажу».
Перших атак зазнали два підприємства, власники яких мають найменшу політичну вагу у новій владі, — Інгулецький ГЗК і КЗРК. Зокрема, на початку лютого Верховний Суд скасував рішення судів нижчої інстанції про законність ІнГЗКівської додаткової емісії і направив справу на повторний розгляд. Контроль над КЗРК знову повернувся до Рудснабу, який зміг, до речі, скористатися «помаранчевими» настроями. Спочатку дніпропетровські й криворізькі суди різних інстанцій ухвалили рішення про незаконність останніх зборів акціонерів КЗРК, на яких головою правління комбінату був обраний представник Солайму Олександр Пак. Крісло керівника КЗРК знову посів лояльний до Рудснабу Федір Караманиць, який негайно оголосив про підвищення зарплати працівників комбінату.
Окремі проблеми виникли в Центрального ГЗК. Прокуратура Дніпропетровської області порушила кілька справ щодо продажу комбінату наприкінці 2004 року залишеної шахти. Йдеться про шахту «Гігант-глибока», на яку крім SCM претендували структури, близькі до акціонерів Полтавського ГЗК (контролюється групою Костянтина Жеваги), а також ММК ім. Ілліча.
Проте структури, що контролюють ГЗК, здаватися не збираються. Принаймні ІнГЗК і колишнє керівництво КЗРК вже подали чергові апеляції на останні присуди.
Головна проблема нинішньої ситуації навколо Укррудпрому в тому, що влада своїми формальними заявами про боротьбу з олігархами часів епохи Кучми фактично дає карт-бланш на новий переділ власності в гірничорудній галузі і провокує черговий етап корпоративних війн, які практично припинилися після приватизації холдинга. Водночас у світі на тлі зростання цін відбувається активна консолідація рудних активів — бразильська CVRD на початку березня оголосила про розширення видобутку залізної руди за рахунок розробки нових родовищ, а в Росії на початку року відбулося об’єднання двох найбільших ГЗК (Лебединського і Михайлівського) з металургійною компанією «Уральська сталь». Інакше кажучи, поновлення рудних війн (у будь-якому форматі) з непередбачуваним результатом здатне відкинути сировинну галузь країни на кілька років назад порівняно з тими самими росіянами.