Каспійське море – і це нам відомо ще з шкільних років – найбільша у світі безстічна водойма. Донедавна її "ділили" між собою лише дві країни – Радянський Союз та Іран. З розпадом першої з них кількість прикаспійських держав зросла до п’яти. Жодна з них, принаймні досі, не висувала одна одній претензій щодо сухопутних кордонів. А от води Каспію поділити поки що не вдалося. Більше того: переговори про їхній поділ переросли в гострі суперечки, в яких поступатися ніхто не збирається.
Річ, звичайно, не в каспійських водах, хоч вони, як відомо, багаті на рибу родини осетрових і чорну ікру. Йдеться про інше багатство, яке приховує дно Каспію, про нафту і газ. Міжнародні експерти оцінюють запаси вуглеводнів Каспійського моря як третину світових. 24 квітня 2002 року в Ашгабаті була здійснена рішуча спроба врешті-решт поділити територію Каспію – розв’язати цю проблему взялися п’ять керівників прикаспійських держав: Азербайджану, Ірану, Казахстану, Росії і Туркменистану.
У кожного свій інтерес
Офіційний візит до Туркменистану Президента України Леоніда Кучми почався через чотири дні після цього саміту. Але туркменське телебачення немов би повернуло нас у часі до цієї події: після прибуття в Туркменбаши, у готель "Сердар", що збудований на самому березі Каспію, ми, не зважаючи на пізній час, змогли побачити і заключне засідання саміту, і вручення туркменського скакуна Володимиру Путіну (крім участі в зустрічі глав п’яти держав, Президент Росії перебував у Туркменистані ще й з офіційним візитом), і тривалу прес-конференцію Президента Туркменистану Сапармурата Ніязова з грунтовним аналізом підсумків саміту і позиції туркменської сторони.
Власне, ми побачили й почули те, про що вже було відомо: перший в історії прикаспійських країн саміт закінчився безрезультатно. "Не пройшла" навіть підсумкова декларація – документ із загальних сентенцій і формулювань.
Далися взнаки протиріччя між окремими учасниками переговорного процесу. Скажімо, Азербайджан з Іраном досі не врегулювали щодо Каспію свої двосторонні відносини. Володимир Путін, як стверджують російські джерела інформації, відстоював в Ашгабаті підхід: "Дно поділити, вода спільна".
Не знайшла підтримки й ідея формування альянсу газодобувних і газотранспортуючих країн СНД, про яку оголосили в березні цього року лідери Росії, Казахстану, Узбекистану і Туркменії. Через місяць, на саміті в Ашгабаті, С. Ніязов її розкритикував. На його думку, спершу треба домовитися з ринком і цінами, оскільки Росія не пускає Туркменистан на європейський ринок, то Ашгабату, повідомляє газета "Ведомости", немає ніякого сенсу брати участь в альянсі.
Не все так просто, як стверджують "Известия" складується і у двосторонніх відносинах Росії з Туркменистаном. Газета цитує слова Сапармурата Ніязова: "Я йому говорю: Володимир Володимирович, ви дуже добре слухаєте, але робите так, як хочете. Росія в особі Путіна – це вже нова Росія, не те, що при Єльцині і Черномирдіні, але її поки що важко оцінити".
Щодо Ірану, то він взагалі може претендувати на половину Каспію. Адже доки новий статус моря поки що не визначений, а Росія є правонаступницею СРСР, то поки що юридично на Каспії два господарі, і він залишається "внутрішньою водоймою" існуючої держави Іран і неіснуючого Радянського Союзу.
Тому в Президента Туркменистану, який на правах головуючого підводив підсумки саміту, були всі підстави не без ноток тривоги заявити, що змагання за одні з найбагатших у світі нафтових покладів може привести до кровопролиття. "Каспій пахне кров’ю", – наголосив він.
Погляд з України
Україну відділяють від Каспійського моря майже дві тисячі кілометрів. Але нам далеко не байдуже, як розвиватимуться події на його берегах і суперечки за його підводні й підземні багатства. Адже там – одне з головних джерел наших енергоресурсів. Нафтогазова тема присутня практично в усіх переговорах України з Росією, Азербайджаном, Іраном, Казахстаном, Узбекистаном. Не кажучи вже про Туркменистан, у контактах з яким вона – домінуюча. Що й підтвердив ще раз візит до Туркменистану Леоніда Кучми. У попередньому номері "Урядового кур’єра" ми вже розповідали про головні його результати і зміст підписаних президентами України і Туркменистану документів. До цього хотілося б додати кілька журналістських спостережень, а також оцінок і вражень окремих членів української делегації.
Передусім про місце проведення візиту. Цього разу – вперше в десятилітній історії українсько-іранських зустрічей на найвищому рівні – вона проводилася не в столиці Туркменії, а за півтисячі кілометрів від неї, на березі Каспію. Так би мовити, ближче до місця подій. Бо хоч і стверджує Супармурат Ніязов, що в Туркменії в будь-якому місці встав трубу і там буде газ, але саме з містом Туркменбаши пов’язуються особливі надії країни і її керівництва. З різних причин. По-перше, тут виявлені найбільші поклади туркменської нафти. По-друге, для її переробки споруджено один з найсучасніших промислових комплексів. По-третє, Туркменбаши інтенсивно розвивається як місто-порт: з нього ведуть морські шляхи у будь-яку точку Каспію і до гирла Волги. І, врешті, четверте, чи не найголовніше: Туркменбаши – форпост і головний напрям наступу на освоєння багатств туркменського шельфу Каспійського моря. І в цьому наступі туркменська сторона зовсім не проти підтримки з боку України. Нас не допускають до розробок нафтогазових родовищ на суші ("з цим ми й самі справимось", говорили українським журналістам на прес-конференції), але хоч сьогодні готові надати право здійснювати розвідку в "туркменському секторі" Каспію. Це, звичайно, технологічно складне завдання, але, як вважають туркменські спеціалісти, Україна вже має досвід подібних пошуків на шельфі Чорного моря.
Кілька слів про атмосферу візиту. Вона була невимушеною, дружною і щирою. Обидва президенти зустрічались як давні друзі. Хоча, і це природно, під час ділових переговорів кожен відстоював інтереси своєї країни. По суті переговорний процес мав дві складові – періодичні діалоги віч-на-віч президентів і практично постійні зустрічі двох делегацій (українську очолював перший віце-прем’єр-міністр України Олег Дубина). Президенти давали орієнтири дискусій, імпульси в просуванні переговорів вперед, а делегації в розширеному складі покликані були перевести це в площину конкретних результатів і домовленостей. І це тривало буквально до останніх хвилин перебування нашої делегації в Туркменбаши.
Щодо тем для переговорів, то їх між Україною і Туркменистаном ніколи не бракувало й не бракує. Ось одна з них – погашення нашого боргу. За період з 19 лютого 2001 року по 9 квітня 2002 року він складає 281,7 млн. доларів США. Між урядами обох країн 31 серпня 2001 р. було підписано Протокол про шляхи врегулювання боргу України перед Туркменистаном. У ньому передбачена можливість розрахунків векселями, виданими в оплату виконання робіт на об’єктах, узгоджених з туркменською стороною. Як це здійснювати практично? Про це, зокрема, теж говорилося під час нинішнього візиту Президента України.
Або взяти іншу проблему. Вона виникла у зв’язку з порівняно теплою зимою, що була в Україні. Менше холодів – менше газу для потреб газифікованих міст і сіл. Але ж є чіткі двосторонні домовленості, в яких точно визначені обсяги поставок газу. Як бути в цій ситуації? Про неї теж докладно йшлося на переговорах.
Як проходили вони? Що вдалося спільно погодити? Які конкретні напрями й адреси розвитку українсько-туркменського співробітництва. Про це на прохання "Урядового кур’єра" розповіли:
Олег Дубина, віце-прем’єр-міністр України:
– Нинішній офіційний візит до Туркменистану Президента України Леоніда Кучми, вважаю, став новим кроком у розвитку українсько-туркменських відносин. Не скажу, що такі переговори були простими. Але взаємне бажання сторін враховувати аргументи й інтереси одна одної допомагали нам поступово розв’язувати існуючи у наших відносинах проблеми. Однак з головних із них, що інвестиційні проекти, здійснювані українськими спеціалістами на туркменській землі, не "лежать" в загальному обсязі туркменського газу, який ми закуповуємо. А після того, як у нас збалансований обсяг поставок газу на всю Україну, приймати газ понад ці обсяги ми не можемо. Але, я переконаний, ми знайдемо вихід з цієї ситуації.
Щодо українського боргу за газ, то він за домовленістю обох сторін і узгодженням з Паризьким клубом реструктуризований на 2002-й рік. Я думаю, що ми його сплатимо. Словом, якихось бар’єрів в економічних відносинах між Україною і Туркменистаном, не кажучи вже про політичні, не існує. Ці відносини крок за кроком, з кожним новим візитом, новою зустріччю міцніють і розвиваються.
Валерій Хмільнюк, голова Іллічівської міської ради:
– У травні минулого року, в ході офіційного візиту в Україну, Президент Туркменистану разом з Президентом України відвідали Іллічівськ. Тоді й виникла пропозиція укласти договір про дружбу і взаємозв’язки між містами Іллічівськ і Туркменбаши. Обидва міста – приморські, портові, майже однакові за кількістю населення. Є й спільний "стратегічний інтерес": ми в Іллічівську переробляємо скраплений газ для Турції. Туркменські колеги із зацікавленням поставилися до нашої пропозиції взяти в цьому проекті участь.
Участь у візиті дала мені можливість познайомитися з туркменським містом на Каспії, провести ділові переговори з його мером. З особливою цікавістю оглянув морський порт. Він мені сподобався. За обсягами обробки вантажів він поступається Іллічівському, але там іде інтенсивна реконструкція, в неї вкладаються значні державні кошти: цього року, скажімо, – 20 млн. доларів США. Вони закуповують сучасну портову техніку, модернізують причали. Вантажів для переробки тут не бракуватиме. Досить сказати, що по-сусідськи з портом працює великий нафтопереробний комплекс. Я запросив мера Туркменабаши відвідати Іллічівськ і продовжити наш діалог. Ми узгодили й орієнтовний час такої зустрічі – початок літа нинішнього року.
Володимир ЛУК’ЯНЕНКО, голова правління АТ "Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання імені Фрунзе":
– Під час візиту я провів переговори керівниками міністерств і об’єднань, з якими співпрацює наше підприємство. Ми запропонували поставити в Туркменію ще дві газлінтні поршневі компресорні станції. Річ в тім, що першими з такою пропозицією вийшли на Туркменську сторону італійці. Ми про це дізналися і запропонували альтернативний варіант, яким ми в дні візиту обговорювали. Наш варіант дешевший, ми будуємо "під ключ", вважаємо, що наше устаткування – більш надійна.
Під час переговорів на найвищому рівні йшлося про можливу участь України в спорудженні нафтопроводу Туркменія-Афганістан-Пакистан. Наше об’єднання цілком готове для такої участі. Нам тільки потрібно вказати, де слід поставити станції, далі – все зробимо самі – від проекту до здачі в експлуатацію, Харцизький трубний завод поставить труби, їх зварять теж українські спеціалісти. Повторюю, ми до цієї роботи готові, як готові і до здійснення інших трубопровідних проектів у будь-якій частині світу. Скажімо, нині ми беремо участь одночасно в кількох тендерах – в Індонезії, Індії, Туреччині, Пакистані, Латвії.
Олександр ЄДІН, народний депутат України.
– Туркменистан у моєму житті займає особливе місце. Там я служив в армії. В Байран-Алі я лікувався. З Туркменськими організаціями тісно співпрацює підприємство "Інтерконтакт", де я до обрання в парламент працював. У мене таки багато друзів, які приїздять до мене в гості, як до себе додому.
Тому я з великою радістю нині у складі офіційної делегації Туркменистан. З тих пір, коли я був у ньому, він дуже змінився. Міста і селища, дороги, вся інфраструктура в країні стали невпізнаваними. Залишилися тими ж -гостинними, щирими, сердечними – хіба що люди. Туркменистан належить сьогодні до країн світу, які найбільш динамічно розвивається. І це мене радує, бо повторюю, до Туркменистану я не можу бути байдужим.
Валерій ПОЧАЄВ, президент української організації роботодавців медичної та мікробіологічної промисловості України:
– В Туркменістані ми обговорювали два складні проекти. Перший – виробництво гірчичників. Цього року в Туркменистані виділено площі під посіви гірчиці. До осені ми поставимо необхідне устаткування, яке, до речі, є нашим ноу-хау, і вийдемо на випуск 7,2 мільйонів гірчичників, в яких у країні є гостра потреба.
Другий проект – виробництво бинтів. І для Туркменистану, і для України. Відкриття цього виробництва на Туркменській землі – справа вигідна, адже там є дешева бавовна, газ, електроенергія.
Нам дуже вигідно розвивати співробітництво з Туркменистаном. Адже ця країна з величезним потенціалом і перспективами. В ході візиту в Туркменистан глави Української держави ми в цьому ще раз переконалися.
Чи стане ХХІ століття золотим віком для туркмен?
На це запитання відповість, звичайно, час. Але останні десять років неспростовно й переконливо засвідчили, як багато може досягти країна, яка розвивається незалежно і розпоряджається своїми багатствами самостійно.
Понад 80 відсотків її території – пустеля, непридатні для вирощування врожаїв піски. Тут вода – на вагу золота. Туркмени так і кажуть: "Краплина води – крупинка золота". Зате під пісками приховані справді безцінне для сучасного, а тим більше майбутнього світу багатства – нафта і газ. Туркменистан володіє тридцяти відсотками світових запасів голубого палива.
Ці багатства відкриті давно. В СРСР республіка була одним з головних їхніх постачальників в союзну трубу щороку приблизно на суму двадцять мільярдів доларів США.
Водночас вона була в Радянському Союзі однієї з найбідніших. Досить сказати, що при таких запасах газу жителі значної частини населених пунктів республіки, передусім у сільській місцевості, топили вугіллям і кізяками. Продукти, особливо хліб, були привізними. Пам’ятаю свою першу поїздку в Ашгабат десятилітньої давності. Столиця Туркменистану тоді справила на мене гнітюче враження: сіре, запилене, з невиразною архітектурою, як правило двоповерховими стандартними будинками провінційне містечко.
З тих пір Ашгабат змінився разюче. Одні лише каскади фонтанів розтяглися в ньому на кілька кілометрів. Усі будівлі в столиці облицьовують тільки білим мармуром – він красивіший, довговічніший, стійкіший проти дощів, жари і пилу. Тільки на два найближчі роки на розбудову столиці, яка за задумом Сапармурата Ніязова, має стати найкрасивішим містом Центральної Азії, виділяється чотири мільярди доларів США.
Так, в Туркменистані дуже низька зарплата. Не кажучи вже про пенсії, котрі щомісяця становлять по кілька доларів на літню людину. Однак щоб уникнути нестабільності, тут пішли іншим шляхом – соціальної компенсації. Скажімо, населення має змогу безплатно користуватися газом, електроенергією, водою і сіллю. Держава дотує чимало продуктів харчування, символічною є плата за бензин. До речі, Туркменистан сам себе став забезпечувати хлібом: торік тут вирощено 2 млн. тонн зерна (на 5,5 мільйона населення). населені пункти повністю газифіковано.
Так, в країні ще відчувається гостра нестача національних кадрів-професіоналів, вільно і по-сучасному мислячих спеціалістів, людей підприємливих, з ринковою психологією. Це було однією з причин, чому Туркменбаши відмовився від stand-bay та інших форм допомоги Міжнародного валютного фонду. За його словами, населення Туркменії ще не готове, не доросло до ринку. Друга причина – небажання потрапляти в залежність від міжнародних фінансових організацій, будувати економіку під їхню диктовку.
Так, приїжджих до Туркменистану, передусім із Заходу, можуть дивувати велика кількість бюстів і портретів Президента країни. Самих же туркменів це не дивує. Наші співрозмовники підкреслювали, що саме з реформ, ініційованих лідером держави, вона подолала відсталість і має нині один з найвищих у світі приростів ВВП. Згідно із змінами, внесеними в 1999 р. до Конституції Туркменистану, Сапармурату Туркменбаши надані повноваження глави держави без обмеження строку. Він має право видавати закони з наступним їх затвердженням з усіх питань, крім прийняття і внесення змін до Конституції, Кримінального, адміністративного законодавства і судочинства. Президент очолює уряд. Конституція передбачає багатопартійну систему, однак зареєстрована поки що лише одна партія -Демократична, незмінним головою з часу її створення в 1985 р. є президент Туркменистану.
"Свої рішення я приймаю, виходячи з особистого досвіду і знання життя", – зауважив Сапармурат Ніязов у фільмі про Туркменистан, який ми змогли побачити по місцевому телебаченню в дні візиту. А щодо матеріалізованих символів всенародної шани до нього, то він вважає, що "головним пам’ятником для нього буде багатий і процвітаючий Туркменистан, а залишати чи ні його пам’ятники – це вирішать майбутні покоління туркменського народу".
А ще він любить повторювати прислів’я: "Слухай інших, а поступай по-своєму". Судячи з політики, яку проводить Туркменистан – і внутрі країни, і на міжнародній арені, -це прислів’я Сапармурат Ніязов не лише повторює, а й постійно йому слідує. Можна по-різному її оцінювати, але вже хоча б те, що в неспокійному регіоні, який потрясають конфлікти, Туркменистан є землею міжнаціонального миру, соціальної стабільності і прискореного економічного постулату, свідчить, що ця політика себе виправдовує. І український вектор в ній, як ще раз засвідчив візит до Туркменбаши Леоніда Кучми, займає поважне місце. Він теж працює на стабільність і "безкровний" розвиток надій навколо Каспію, моря, до ситуації навколо якого Україна ніяк не може бути байдужою – ні сьогодні, ні тим більше у майбутньому.