Вугледобувні підприємства за умовами впливу природних факторів на виробництво різко відрізняються від підприємств інших галузей. Шахта може діяти лише тоді, коли постійно відновлюються підземні основні фонди – запаси вугілля замість вилученого з надр. Природні умови видобутку не завжди можливо спрогнозувати, що створює небезпеку виробництва. На захист виробництва та людей, що працюють у шахті, необхідні своєчасні фінансові витрати. Інакше знижується ефективність роботи, відбуваються аварії та нещасні випадки.
Через геологічні умови 90 відсотків наших шахтарів працюють в очисних вибоях, тільки лежачи або на колінах. В атмосфері, насиченій вугільним та породним пилом. На шахтах Центрального району Донбасу для видобутку вугілля із захисних малопотужних пластів (0,5-0,6 м) ведеться спеціальний підбір робітників малої комплекції. Подібних "комфортних" умов не знайдеш у жодній галузі.
Коротше, шахта – це трудомістке, капітало- й енергоємне виробництво. Нагадую це не для того, щоб держава позбулась своєї вугільної промисловості. Навпаки: держава мусить звернути особливу увагу на галузь та сприяти якнайшвидшому виведенню її з кризового стану.
Накопичені біди
Щоб прийняти правильне рішення з подальшого розвитку вугільної промисловості України, необхідно зробити ретроспективний аналіз діяльності галузі за тривалий період. До війни Донбас був основним постачальником вугілля для Радянського Союзу. Розвиток вугільної промисловості України за останні майже шість десятиліть умовно можна розділити на п’ять характерних періодів.
Перший період (1946-1960 рр.) характеризується як період відбудови зруйнованих війною підприємств, реконструкції та будівництва нових шахт. Другий період (1961-1976 рр.) – механізація виробничих процесів, особливо очисних робіт, та підземного транспорту. Все це створило умови інтенсивної експлуатації вугільних родовищ, а одночасно й зношення основних фондів, тобто знищення розкритих пластів.
Щоправда, тривало будівництво раніше закладених шахт. І, як результат, у 1976 році була досягнута вершина видобутку вугілля в Україні – 218 мільйонів тонн. За цих умов саме життя вимагало якомога скорішої реконструкції раніше створеного шахтного фонду.
+++
З середини 70-х років Радянський Союз капіталовкладення в розвиток вугільної промисловості спрямував у далекий від України Сибір. Шахти Донбасу поступово йшли до занепаду.
+++
Третій період (1977-1988 рр.) – це поступовий спад виробництва внаслідок відсутності необхідних коштів на реконструкцію шахтного фонду. Капітальні вкладення не задовольняли потреби галузі. Протягом кількох десятиліть модернізація здійснювалася незадовільно, що суперечило самій природі шахт як вугледобувних підприємств.
Уже тоді велика їх кількість, особливо в Донбасі, відпрацювала підготовлені запаси з найкращими характеристиками пластів. Частина опинилася в такому стані, що подальша їх робота була недоцільна. Але закриття їх також вимагало значних капітальних вкладень, яких не було. Назрівав соціальний вибух, який і стався в 1989 році: вперше за радянських часів відбулися загальносоюзні страйки шахтарів. У результаті було дезорганізовано виробництво. На вимогу страйкомів були звільнені у багатьох випадках вимогливі й здібні керівники об’єднань, шахт і ланок, скасовано Гірничий статут. Такі дії призвели не тільки до різкого погіршення економічних показників роботи галузі, а й до численних великих аварій на шахтах і збільшення числа нещасних випадків зі смертельним наслідком.
+++
Ліквідація держзамовлень на паливо завдала остаточного удару по галузі. Зникли прямі договори між шахтарями і споживачами вугілля. Мережі посередників з його збуту призвели до кримінальних зловживань. Відтворення основних фондів впало до нуля. Галузь стала некерованою з боку держави.
+++
Сучасний період (1997-2002 рр.) характеризується припиненням спаду видобутку вугілля. Але це не означає, що криза минула.
Становище галузі сьогодні – це топтання на одному місці з постійним прогресуючим зношенням основних фондів, вже не тільки природних, а й створених людиною: устаткування, корінних виробок, вертикальних стволів тощо. З’явилася небезпека повторення минулих помилок, але з тяжчими наслідками, що можуть призвести галузь до повного занепаду (див. схему-графік).
Продовжують її руйнувати перманентні страйки. Поглиблюють кризу невпинна реорганізація управління галуззю та заміна керівних кадрів – тимчасовий міністр не може "врости" у її проблеми, визначити й координувати дії для виходу з кризи. Аналогічне становище і з середньою ланкою керівників. Відсутність чіткої прозорої державної політики стосовно вугільної промисловості породжує в керівників галузі, інженерно-технічних працівників і робітників невпевненість, яка негативно впливає на ефективність праці. Як результат – лише окремі шахти працюють ритмічно, з економічними показниками, які відповідають сучасним вимогам.
Пустощі програмування
В останній час розроблялося декілька програм подальшого розвитку вугільної промисловості України. Жодної не реалізовано. Перш за все тому, що розроблялися вони без детального аналізу й оцінки основних фондів. По-друге, значні фінансові витрати визначалися без прив’язки до виробничої діяльності конкретних шахт. Третє. Автори програм "забували" визначити пріоритетність тих чи інших підприємств. І головне: передбачувані в програмах обсяги фінансування ніколи не забезпечувалися державою.
+++
Затверджена в 2001 році Кабінетом Міністрів програма "Українське вугілля", як і всі попередні, виконана не буде. Вона передбачає нереальні обсяги будівництва нових копалин, на які в державі просто нема грошей. Складається враження, що параметри програми бралися з повітря.
+++
За даними геологорозвідки, враховані запаси українського вугілля залягають на глибині близько 1500 метрів. Більшість пластів – малої потужності. Родовища перенасичені надзвичайно мінералізованою водою. Багато які з них залягають під річками, лісами та високородючими чорноземами. Ось чому, перш ніж верстати будь-які програми, необхідно провести всебічну експертизу родовищ і визначити економічну доцільність видобутку твердого палива та його обсяги по кожному шахтному полю в межах всієї України.
Другою передумовою реальності програми є скрупульозна оцінка технічного стану діючих добувних підприємств і тих, будівництво яких законсервоване. Без таких даних неможливо визначити реальний час експлуатації діючих, необхідні обсяги фінансування і строки закладення, розбудови й початку експлуатації нових шахт.
До речі, у 1999 році відповідно до наказу Міністра вугільної промисловості було здійснено першу частину цієї аналітичної роботи. Зокрема, з використанням сучасних методів економічного аналізу визначили конкретне місце в рейтинговому ряду за основними техніко-економічними показниками кожної із 198 діючих шахт на сьогодні і до 2005 року. Аналіз дозволив спрогнозувати чотири варіанти розвитку подій. За першим сценарієм в експлуатації залишалось 198 шахт. У другому варіанті – 135, у третьому – 126 і в четвертому – 102 шахти. Підкреслю, що для кожного з чотирьох варіантів були розраховані реальні витрати на ефективну підтримку й експлуатацію кожної шахти, виходячи з реальних циклів життя вугледобувного підприємства. – Але в зв’язку з реорганізацією та перманентною заміною міністрів офіційного рішення з визначення бази діючих шахт та варіанта подальшого розвитку галузі не було прийнято. Подальша розробка цієї програми призупинена.
За діло треба братися, а не балачками займатися
Реструктуризація будь-якої галузі, а вугільної й поготів, – це дуже містке поняття. Воно включає в себе широкомасштабну комплексну зміну виробничих структур. Це і впровадження сучасних, ринкових, методів управління в цілому галуззю та окремими підприємствами. Це і їх адаптація до ринкових умов. А ще – інтенсифікація виробництва на базі передової техніки й технології. Та найголовніше – визначення місця галузі в структурі економіки держави.
+++
Відносно вугільної промисловості поняття "реструктуризація" розуміється як закриття та ліквідація діючих шахт.
+++
Восени минулого року Кабінет Міністрів України заходився визначати перелік інвестиційно привабливих шахт та складати і затверджувати план-графік їх приватизації. Щоправда, ця ініціатива поки що ні до чого не привела. І, як то кажуть, слава Богу. Адже що таке інвестиційно приваблива шахта? Напевно, більшість фахівців-гірників зі мною погодиться, що це – добувне підприємство зі значними запасами вугілля, потужними вугільними пластами, кращими природно-геологічними умовами та сталими економічними показниками.
+++
На користь кого або чого відбуватиметься приватизація вугледобувної галузі? Якщо вона відбуватиметься за логікою Кабміну, державі залишаться виключно безперспективні шахти.
+++
Крім того. Де гарантія, що так званий інвестор, а по суті – покупець з великим кошиком, коли стане власником шахти, вирішуватиме подальшу її долю, враховуючи загальнодержавні інтереси? Адже відомо, що окупність капіталовкладень навіть у геологічно привабливій шахті (впровадження нової техніки, розкриття нових горизонтів, нарізання нових лав, що потребує великих грошей) становить мінімум 7-10 років, а то й більше. Чи привабить така перспектива особистого власника? Куди простіше взяти прибуток зараз, поки шахта рентабельна, а далі – будь що буде. Невже не зрозуміло, що на цей час, та й на найближчу перспективу, вугільна промисловість для України є стратегічною галуззю? І чи доцільно стратегічну галузь віддавати приватникові? Чи не втратить держава повністю контроль за розвитком галузі, чи не призведе така стратегія приватизації до безсистемної експлуатації вугільних родовищ?
Як на мене, то вже сьогодні треба зупинити розпродаж економічно привабливих шахт та інших об’єктів вугільної промисловості. Оренда, на кшталт шахти імені Засядька, може бути. Але на вигідних для держави, а насамперед для житття і розвитку конкретного підприємства, умовах. Так що добре зробить Верховна Рада, коли прийме закон, що дебатується, про мораторій на розпродаж через банкрутство вугільних підприємств. Хіба не під силу державним менеджерам зберегти в державній власності галузь, реструктуризувати її та вивести із кризового стану? При цьому врешті-решт навчитися залучати стратегічних інвесторів, безпосередніх кредиторів або портфельних. Адже їх у першу чергу цікавлять саме довгострокові економічні проекти, а не конкретне майно. Цей напрям нелегкий, але, на мою думку, тільки так українська держава зуміє зберегти і для сучасників, і для майбутніх поколінь надійний національний енергоносій.
Щодо державного регулювання. Як на мене, зважаючи на особливо складні технології видобутку та небезпечні умови роботи українських вуглекопів і враховуючи, що вугілля споживається багатьма галузями промисловості, а не тільки енергетиками, доцільно відродити спеціалізоване міністерство чи створити комітет вугільної промисловості при Кабінеті Міністрів України.
+++
Зараз вугільні холдингові компанії та виробничі об’єднання створені за адміністративним принципом: район, місто, область. Така система управління економічно не обгрунтована. Вугледобувні холдинги доцільно реструктурувати за належністю шахт до промислово-геологічних регіонів. Тобто територій, на яких розташовані родовища з однаковими або схожими гірничо-геологічними умовами. Їх в Україні десять. Немає сенсу розтлумачувати, наскільки в такому разі легше стане проводити всю оперативну інженерно-технічну, та й економічну, політику менеджерам холдингів і об’єднань.
+++
Необхідно визначити керівні функції і відповідальність керівників шахт, холдингових компаній (об’єднань) та міністерства чи державного вугільного комітету. Керівники кожної ланки управління в галузі повинні виконувати тільки властиві їм функції і повністю відповідати за свою діяльність. При цьому шахту необхідно зберегти як базову госпрозрахункову одиницю. При наданні шахтам широких прав має бути визначена і персональна відповідальність керівників за виробничо-фінансову діяльність.
+++
Без розробки та прийняття нового Гірничого статуту, обов’язкового для виконання в межах своїх повноважень і завдань як міністром, так і робітником очисного вибою, реструктуризація галузі в частині управління нею неможлива.
+++
В управлінні галуззю особливо важливою проблемою є створення інформаційно-аналітичної системи (ІАС) "Вугілля". Головна ідея такої системи – надання рівних можливостей усім, від міністра до менеджерів підприємств, отримання інформації, необхідної для господарської діяльності, з забезпеченням усіх вимог конфіденційності, захисту даних і їх авторства на сучасних телекомунікаційних системах.
Зауважу, що ІАС "Вугілля" може бути створена на діючих у галузі мережах зв’язку. Введення її в дію забезпечить оперативне прийняття рішень, широку участь керівників усіх рівнів у розв’язанні важливих проблем галузі, отримання достовірної наукової, інженерної та економічної інформації, що значно підвищить рівень управління галуззю та окремими підприємствами.
Якщо вже ми переходимо до ринкових відносин, треба навести елементарний порядок, через науково обгрунтовані рентні платежі за використання природних покладів вугілля, які б враховували найголовніше, природні умови: потужність пластів, газонасиченість, геологію, тобто все те, що безпосередньо впливає на видобуток.
+++
Шахти, що беруть вугілля у сприятливих гірничо-геологічних умовах, отримують додатковий прибуток за рахунок самої природи, як то кажуть, від Господа Бога.
+++
При соціалізмі майже всі підприємства урівнювали простим розчерком пера. У ринкових умовах за рахунок саме рентних платежів держава, якщо забажає, одержить цілком ринковий інструмент підтримки шахт, вуглекопи яких щодня приборкують природну стихію, витрачаючи на це чималі кошти. Якщо рентну справу організувати належним чином, то бюджетні дотації вугільній промисловості значно зменшаться.
І ще одне. У програмі "Українське вугілля" передбачено продовжити будівництво семи раніше закладених шахт, залишкова вартість яких 5,8 млрд. грн. (за старими розцінками), та закладення десяти нових шахт, кошторисна вартість будівництва яких навіть не визначена. І це державний підхід до складання національної програми? Тож давайте хоч трохи проаналізуємо будівельний розділ названого документа.
Із семи шахт, на яких передбачається відновити будівництво, залишкова кошторисна вартість чотирьох становить 5 млрд. грн. Так, по шахті "Краснолуцька-Північна" виконано робіт лише на 2, по шахті "Добропільська-Капітальна" – на 3, по шахті "Центральна-Нова" – на 8 і по шахті N 10 "Нововолинська" – на 10 процентів. Додамо: внаслідок консервації все, що збудували на ці відсотки, давно вже зруйновано. Тобто гроші пішли на вітер, і зводити об’єкти доведеться, по суті, з нуля.
Крім того, програмою вже наступного року передбачено закласти ще дві шахти: "Самарську-Капітальну" та "Успенівську" N 1-2 проектною потужністю відповідно 4 і 1,5 млн. т вугілля на рік. Загальна проектна кошторисна вартість їх буде не менше 6 млрд. грн. Скільки коштуватимуть об’єкти Верхньодніпровського буровугільного розрізу, який планується розпочати облаштовувати в 2004 році, та сім шахт, що намічено закласти з 2005 до 2010 року, навіть і приблизно важко визначити. Принаймні не менше 15-20 мільярдів гривень. Дурневі зрозуміло, що таких коштів у державі немає і найближчим часом не буде. Але справа не тільки в грошах.
+++
За 11 років так званої реструктуризації вугледобувної галузі згинули майже всі проектні й шахтобудівні організації.
+++
Навіть дилетантові ясно, що при скрутному економічному становищі галузі, та й усієї країни, насамперед необхідна концентрація капітальних вкладень! Навіть експрес-експертиза фахівців доводить, що передбачувані програмою "Вугілля України" капітальні вкладення на відновлення будівництва "Добропільської-Капітальної" (якщо живі гроші всупереч усьому таки знайдуть) доцільніше використати на реконструкцію розташованих поруч діючих шахт з прирізкою запасів від розвіданого шахтного поля цієї так званої новобудови. Таке рішення забезпечить значну економію грошей, а зростання обсягу видобутку на вже працюючих підприємствах буде не меншим. Це ж стосується й інших об’єктів, де передбачається відновити шахтобудівельні роботи. Принаймні на всіх треба зробити висококваліфіковану експертизу.
Закладення в 2003 році "Самарської-Капітальної" та "Успенівської" N 1-2 взагалі вважаю недоцільним. На сьогодні по цих шахтах відсутні навіть техніко-економічні обгрунтування. До того ж родовище, на якому передбачається будівництво "Успенівської" N 1-2, знаходиться в сільськогосподарській місцевості. Тут повністю відсутні трудові ресурси, інфраструктура, бази будівельної індустрії. Для освоєння цього вугільного району необхідні великі капітальні вкладення ще й на створення відповідної інфраструктури. Так що закладати сьогодні тут нову шахту – цілковите безглуздя.
Утім, саме це родовище, за попередніми даними геологів, вельми перспективне. То чому б не розробити техніко-економічне обгрунтування розвитку всього цього регіону? Під будівництво не однієї, а кількох шахт? Як це взагалі мусить робитися?
Безумовно, нові шахти необхідно будувати. Але де, які, коли і за які гроші? Саме на ці запитання перш за все мусить відповідати програмно-цільове комплексне планування. А не займатися маніловщиною.
Окремою вимальовується проблема ліквідації шахтного фонду. Закриття шахт – це неминучий кінець життя кожної з них. Це завжди болючий процес, перш за все з соціального боку. Але того, що робиться в Україні, історія вуглевидобутку, принаймні цивілізованих країн, ще не бачила. Безсистемне, спонтанне закриття шахт уже призвело до вимирання шахтарських селищ і містечок. Крім цього, порушено геологію цілих вугільних регіонів. І на всі ці явища – одна відповідь: нема грошей. Куди ж поділися кошти від реалізації матеріалів і устаткування ліквідованих підприємств? Які спеціалізовані підрядні організації цим узагалі займаються? Де конкурси комплексних проектів, які передбачали б вирішення як соціальних, так і інженерно-технічних проблем? Де конкурси необхідних для цього кошторисів? Усе це – риторичні запитання. А результат бачать усі. Закриття шахт для одних – зубожіння, для інших – збагачення.
Замість прогресу – регрес
Створені вітчизняними спеціалістами гірнича техніка та технологія підземного видобутку вугілля, проведення гірничих виробок та механізації допоміжних робіт свого часу відповідали найсучаснішим вимогам. Багато чого запозичили в українських гірників німці, японці, американці. Запозичили і пішли далі. Наша ж вугледобувна галузь ось уже більше десяти років, навпаки, регресує.
+++
Арсенал сучасних розробок вугільних науково-дослідних, конструкторських та проектних інститутів, гірничих вищих навчальних закладів залишається нікому не потрібним.
+++
І в цій справі починати треба зі скрупульозного аналізу та експертної оцінки. Ну хто нам заважає створити експертні комісії і визначити найперспективніші розробки? На цій основі хіба важко створити відповідний електронний банк даних? Далі – відпрацювати ринковий механізм впровадження. На кшталт тимчасових технопарків, до яких би входили науковці, інженери-конструктори машинобудівних підприємств, а також самі гірники-замовники. Відповідати за впровадження технічних нововведень вони мусять насамперед грішми. Є ефект – є заробіток.
Крім того, треба цілеспрямовано відпрацьовувати нетрадиційні технології: підземну газифікацію вугілля; його видобуток з використанням енергії гірничого масиву; на відповідних родовищах обов’язково брати не тільке тверде паливо, а й метан. А хіба не існує технологій видобутку енергоносія з відвалів вуглезбагачувальних фабрик? З попутним отриманням будівельних матеріалів?
Та й чи лише шахтою або збагачувальною фабрикою закінчується процес отримання енергії? Чому в програмах галузі, створених, до речі, в синтетичному Мінтопенерго, не передбачено проектів удосконалення використання вугілля? Насамперед раціонального спалювання в малих енергетичних комплексах "шахта – ТЕС". Існують системи, які, крім безпосереднього спалювання вугілля, дозволяють раціонально використовувати тепло, що виділяє гірничий масив, регенерувати тепло працюючого устаткування. Не слід забувати і технології переробки твердого палива на рідке або газоподібне з паралельним синтезом дуже цінних хімічних речовин і продуктів. Саме такі підходи, впровадження постіндустріальних технологій у змозі вивести врешті-решт галузь із системної кризи.
+++
Вугільна промисловість України – стратегічна галузь. Вугілля в нас є основним надійним паливом для вироблення електроенергії та забезпечення теплом соціальної сфери, а також сировиною для вироблення коксу та інших багатьох цінних продуктів. Якщо цю галузь не розвивати і не забезпечувати цільовою обгрунтованою державною підтримкою, то незабаром ми змушені будемо імпортувати не тільки нафту і газ, а ще й кам’яне вугілля. А від енергетичної залежності до залежності політичної – лише крок.
Григорій Піньковський, професор Національного гірничого університету, лауреат Державної премії СРСР, заслужений винахідник УРСР.