Професор Хільчевський: Україні пощастило не тільки з чорноземами, а й з річками
Щороку 22 березня відзначається Всесвітній день води. На питання, пов’язані з проблемами води, відповідає доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри гідрології та гідроекології географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Валентин Хільчевський.
– Валентине Кириловичу, в чому суть водної проблеми, що висуває її у число найважливіших?
– Якщо коротко, суть полягає в тому, що вода потрібна кожній людині щодня, а поруч вона буває далеко не завжди. Більше того, навіть коли вода є, це ще не означає, можна використовувати. Зокрема, на Західно-Сибірській низовині води більш ніж удосталь. Проте пити її практично неможливо. Власне, це саме можна сказати і про наше Полісся. Подібна ситуація і на півдні України, де мінералізація води у річках сягає 3 грами на літр. Лише за цим показником ця вода непридатна для питного водопостачання, бо максимальна дозволена межа становить 1 грам на літр.
– А яким є вплив на якість антропогенного чинника?
– У багатьох випадках – переважаючим. Особливо це стосується промислово розвинутих країн, а також країн, де природоохоронній діяльності не приділяють належної уваги.
Ці чинники визначають далеко не ідеальний стан води і в наших річках. Зокрема, це можна сказати про більшість річок Донбасу. Тут зміни якісного стану настільки великі, що часом переводять поняття "вода" у поняття "водний розчин". Звісно, що вживання останнього є вкрай небажаним. Низька якість води у річках, що використовуються для водопостачання, реально впливає на здоров’я людей. Зокрема, люди зі слабким здоров’ям (в т. ч. хворі на нирки) часом вимушені переїжджати в іншу місцевість, аби мати можливість пити чистішу воду.
Не слід також думати, що і вода, близька до дистильованої, є саме такою, яка потрібна людині. Це, зокрема, знають мешканці карпатського регіону. Нестача у воді потрібних речовин (зокрема йоду, кальцію) сприяє виникненню проблем зі щитовидною залозою, міцністю зубів. Тут бажано спеціально готувати воду.
– Якщо мова зайшла про водопровідну воду, яку ви даєте їй оцінку?
– Значною мірою якість води, що вживає населення, залежить від економічного розвитку країни. Очищення води, її подача до споживача вимагає значних коштів. Отже, здійснити всі бажані заходи щодо очищення води вдається далеко не завжди.
Саме виходячи з наявних природних ресурсів та економічних можливостей встановлюються норми якості води, які діють на всій території країни. Ці норми у нас у цілому відповідають західноєвропейським. Отже вода, що подається у водопровід, цілком кондиційна.
Водночас прошу звернути увагу на слово "подається". На жаль, якість води, що подається, певною мірою відрізняється від тієї, що ллється з крана. Бо шлях води від водопровідної станції до споживача зазвичай має довжину в кілька десятків кілометрів. Цей шлях вода проходить по трубах, зроблених зі звичайнісінької сталі. У кращому випадку цим трубам 20-30 років, у гіршому – годі й казати.
– Тобто, треба зробити висновок, що хоча б зрідка слід сходити по воду до найближчого бювету чи навіть купити пляшку бутильованої води…
– На щастя, щодо вибору води є позитивні зрушення. Зокрема, у Києві за останні роки збудовано близько 150 бюветів. Така можливість подати населенню чисту воду з-під землі існує ще у багатьох містах, та поки через економічні чинники вона не реалізується.
– Чим різниться водоспоживання в Україні від інших країн?
– У цілому ми споживаємо більше води, ніж в економічно розвинених країнах. І це зрозуміло. Там звикли за все платити, у тому числі й за спожиту воду. Відповідно, у кожній квартирі – лічильник холодної та гарячої води. До того ж, у них зовсім інша структура матеріального виробництва. У жодній із західноєвропейських країн чорна металургія не посідає провідне місце у промисловості, як у нас. Та й усе наше матеріальне виробництво є матеріаломістким і, відповідно, водомістким. І слід дякувати Богу, що в Україні є не тільки чорноземи, а й доволі великі річки. Для нас вони є справді рятувальницями.
– В останнє десятиріччя обсяги матеріального виробництва зменшилися більш як удвічі. Як це вплинуло на якість води?
– Відповідні дані свідчать про те, що обсяги скидів у річки також зменшилися. Проте значне покращення якості води не простежується. Це можна пояснити кількома чинниками. Зокрема, дані водообліку і фактичні скиди – зовсім не одне і те саме. Це випливає хоча б з того, що за скид забруднюючих речовин слід платити. Для великих підприємств сума нарахувань за рік обчислюється десятками, а інколи сотнями тисяч гривень. Отже, бажання "заощадити" є цілком зрозумілим. Ще один чинник – надходження забруднюючих речовин у результаті площинного змиву. Зокрема, тала чи дощова вода, що збігає у річки з території наших міст, здебільшого ніяк не очищується. До цього можна додати існування на території України численних накопичувачів, звалищ, кожне з яких також вносить свою частку в забруднення річок.
– І все ж, чи є ознаки покращення?
– Ознаки є. Але завдячувати передусім варто підвищеній водності річок, що спостерігається в останні роки. Існує обернена залежність між водністю річок і концентрацією розчинених у воді речовин. Водночас, ця залежність нині зовсім не така виражена, як раніше – на початку гідрохімічних досліджень. Певну роль у якісних характеристиках води відіграють і донні відклади. Коли забруднення велике, вони поглинають його частину. Якщо ж над забрудненим мулом тече чиста вода, то вона дещо забруднюється. Аби покращення стало виразнішим, напевне, слід почекати ще кілька років. Усе навколишнє середовище України встигло так забруднитися, що сподіватися на негайне очищення не доводиться.
У цьому випадку цінним є приклад заходів, здійснених на Рейні – річці, яку ще порівняно недавно називали стічною канавою Європи. Цілеспрямована діяльність, здійснювана у кількох країнах, сприяла істотному покращенню ситуації. Звісно, що на це було витрачено значні кошти.
Між іншим, міжнародне співробітництво розширюється і стосовно наших річок. Не слід забувати, що Дніпро бере початок у Росії, перетинає Білорусь і лише потім плине Україною. Транскордонні справи стосуються і Дністра, і Сіверського Дінця, не кажучи вже про Дунай, який найбільше пов’язує Україну з Європою.
– Валентине Кириловичу! Напевне, вам за своє життя довелось побачити не одну сотню річок. Чи можете ви виокремити якісь?
– На мій погляд, як не існує двох однакових людей, так не існує і двох однакових річок. Звісно, що є особливі. Мені, зокрема, дуже подобається ділянка Дніпра поблизу Канева, де неодноразово довелося бувати, бо тут проходять практику студенти географічного факультету університету. Недарма ця місцевість надихала і Тараса Шевченка. Також не можу забути такого дива природи, як перетин Дунаєм Залізних воріт. На щастя, таких картин за моє життя назбиралося чимало і вони додають життєвих сил.
Останнім часом усе частіше доводиться чути про підтоплення. Цьому питанню були присвячені навіть парламентські слухання. Наскільки це питання загрозливе для України?
– Підтоплення справді поширюється. Я був присутнім на цих слуханнях. Останнім часом підтоплення охопило понад 11 відсотків території країни. При цьому значного поширення воно набуло не тільки на Поліссі (що є очевидним), а й Донбасі і Придніпров’ї. Отже, основним чинником підтоплення є діяльність людини. Ще один чинник – величезна кількість ставів і водосховищ, які спричинили підвищення рівня води. Зокрема, значного поширення набуло підтоплення на Херсонщині, де, здавалося б, його зовсім не повинно бути. Отож доводиться спокутувати помилки "перетворювачів природи", які збудували величезне Каховське водосховище серед рівного степу. Аби зменшити площі затоплення, водночас із створенням водосховища було побудовано дамби навколо кілька прилеглих ділянок суші, рівень земної поверхні на яких нижчий, ніж води у водосховищі. Що ж тут дивного, що вода прагне вийти на поверхню? На додаток, можна згадати і про так звану "мокру консервацію" вугільних шахт. Власне, це не консервація, а просто залишення їх напризволяще. Поступово шахти затоплюються водою. Це призводить до просідання земної поверхні.
– Не хочеться закінчувати на мінорній ноті. Якою ви бачити перспективу?
– Іншої альтернативи у людства немає, як жити у злагоді з природою. Недарма все частіше доводиться чути про так званий "сталий" або "підтримуваний" розвиток. Певна річ, правильніше було б казати про "екологічно збалансований" розвиток. Суть його полягає в тому, що індустріальний розвиток суспільства пригальмовується, аби життя людини проходило у природному середовищі, а не серед звалищ і накопичувачів. Відтак поступовий вихід України з економічної кризи, а також її незліченні природні багатства дають змогу вважати, що нашим дітям залишаться і чисті дніпрові пляжі, і джерельної чистоти вода.
Вів розмову Юрій КОВАЛЕНКО.