Величезні поклади янтарю стали справжнім прокляттям для селища Клесів Рівненської області.
Селище Клесів Рівненської області могло б стати одним з найбагатших в Україні і збагатити державу. Адже воно стоїть посеред величезного родовища бурштину, який залягає тут на глибині 2-5 метрів. Однак “бурштинові” гроші течуть до кишень власників барів та кафе, йдуть на хабарі тим, хто має боротися з незаконним видобутком коштовного каменю, на лікування хвороб, набутих на “старательській ниві”. А сам бурштин тоннами везуть до Прибалтики та Польщі, успішно оминаючи митні перепони. Клесів є своєрідним зліпком з цілої України, яка, наче давньогрецький Тантал, гине від спраги, стоячи по шию у воді…
По долару за грам
Ранок перед сходом сонця. Землю прихопив легкий морозець. Але під промерзлим шаром – м’який піддатливий ґрунт. У ньому на глибині 2-3 метрів залягає бурштин, застиглі сльози землі. Якщо ви пройдетеся у цей час вулицями селища, то можете зустріти бригаду “чорних” старателів, які поспішають на свій промисел чи повертаються з нього – похмурі, неговіркі. За золотавий камінь, яким ще років двадцять тому розпалювали ватру, вони тепер готові віддати все – здоров’я, спокій, волю…
Промисловий видобуток бурштину у селищі Клесів Рівненської області почали лише десять років тому. Після того як у 1990 році у Клесові відкрили державну скупку, селяни почали озброюватися лопатами і досліджувати скриші – піщані стрімчаки довкола гранітних кар’єрів. Разом з легкими грошима прийшла у село бурштинова лихоманка…
– Тоді можна було заробити за тиждень на машину, – усміхається двадцятип’ятирічний старатель Микола Н. – Це був золотий час. Якось я знайшов “краплю” завбільшки з футбольний м’яч – такий скарб можна було продати по долару за грам. А тепер якісного бурштину стає дедалі менше: його у нас не шукав хіба що ледачий.
Кілька великих камінців бурштину, вкритих тоненькою чорною скоринкою (саме таким знаходять бурштин у природі), гріють долоню. Кілограм таких камінців коштує 200 доларів. Дорожче цінують ті шматочки бурштину, в яких видно на сонці застиглого комара чи доісторичну мошку. А також кольоровий бурштин: білий, салатовий, червоний, голубий. У приватній колекції одного клесівчанина я бачив навіть невеличкий шматочок унікального чорного бурштину…
Усі ці скарби продають польським та литовським перекупникам, які переправляють їх через кордон. Собі клесівчани не залишають нічого: їх анітрохи не приваблює камінь, якого довкола більше, ніж болота. Жінки носять намиста з жовтого каменю виключно з огляду на його цілющі властивості: бурштин нормалізує роботу щитовидної залози. А щитовидка у багатьох місцевих жителів вражена радіацією. Коли бурштинове намисто набирається “негативної енергії”, воно темніє і починає наче душити. Тоді його треба закопати у землю чи покласти на тривалий час під проточну воду. Чоловіки ж воліють лікуватися горілкою, настояною на бурштині.
Про «п’яний» ліс і поліську пустелю
У Клесові бурштин видобуває державне підприємство “Бурштинові копальні”. Однак воно охоплює лише невеличку частину величезного родовища площею 174 га, яке розташоване на території трьох районів Рівненщини. Тут працюють близько ста робітників, отримуючи 300-350 грн. на місяць. А за огорожами ллють піт “чорні” старателі, які за день можуть “підняти” не одну тисячу гривень.
– Наша організація змушена сплачувати всі податки, фінансувати геологічну розвідку, воювати з контролюючими органами, проводити рекультивацію ґрунту, забезпечувати своїм працівникам соціальні гарантії, а старателі не платять ні за що, – обурюється головний маркшейдер (гірничий інженер) підприємства “Бурштинові копальні” Олександр Галах. – Між тим, вони щороку добувають не менше нашого – близько трьох тонн янтарю, який благополучно зникає за кордоном…
“Чорні” старателі працюють вже не лопатами, а мотопомпами. Потрібно тільки встромити шланг у землю і весь час тримати його вертикально. Вода під великим тиском вимиває землю, утворюючи деколи 6-9-метрові ями. Кам’янці бурштину легші за воду: через деякий час вони спливають на поверхню. Старателям треба, стоячи по коліна у воді, ловити їх різноманітними сітками та просто руками. Вони беруть лише те, що має цінність для ювелірів – дрібні камінці так і залишаються у землі. Якщо вода, що ллється з ями, стає білою, значить час переходити до іншого місця – струмінь води добрався до покладів білої глини, яка завжди лежить під шаром бурштину.
Вся земля довкола Клесова вкрита ямами-виразками, які викопали старателі. Родючий шар ґрунту на ній знищено і залито глиною. Дерева, корені яких підмито, валяться: утворюється так званий п’яний ліс, ходити яким дуже небезпечно. Глибокі ями закопують не надто ретельно, залишаючи підземні порожнечі, пастки для людей та худоби. За лічені дні чарівні поліські гаї перетворюються на жахливі пустелі.
«Бурштинові» гроші залишаються у барах
Біля гранітного кар’єру, на високій горі – самотній хрест. Тут загинув один із шукачів чарівного каменю: підкопана скриша обвалилася, поховавши його під тоннами піску та глини. Офіційно жертв бурштинової лихоманки лише три: двоє клесівчан – Віктор Круглик та Микола Пацук – та один киянин, якого принадив блиск янтарю. Ще кілька чоловіків після обвалів стали каліками. Та ніхто не веде статистики скалічених доль…
– Одному моєму товаришу вже сорок п’ять, – розповідає шофер мікроавтобуса, який привіз мене до Клесова. – Роки вже не ті, щоб по цілих днях стояти по коліна у холодній воді, а більше нічого чоловік робити не вміє.
– Колись я у своєму кабінеті виховував п’ятикласника, який, замість того щоб відвідувати школу, ходив з дорослими добувати бурштин, – додає згодом селищний голова Клесова Василь Шіпко. – А він мені: “Скільки ви, дядьку, на день заробляєте?”. “Гривень двадцять”, – кажу. “Ну от, – відповідає, – а я – 40 доларів”. Що такому доведеш?
Пан Василь вважає бурштинову лихоманку прокляттям для селища. Через неї молодь на роботу у гранітних кар’єрах батогом не заженеш, через неї процвітають різноманітні кафе та бари, яких у Клесові більше, ніж у райцентрі. Левова частка “бурштинових” грошей залишається там. Cеред старателів лише одиниці будують хати, розпочинають власну справу. Більшість спивається, переходить у кримінал або стає інвалідами через вкрай важкі умови праці.
Дедалі частіше старателі починають шукати бурштин на городах односельців. З такими Василь Шіпко розправляється по-своєму.
– Якщо заявлю в міліцію, власники городу все одно залишаться ні з чим, – розповідає він. – Старателі ж не видадуть своїх. Тому, коли до мене надходить скарга, зупиняю на вулиці будь-кого з цих “ловців земляних перлин” і кажу, якщо він не заплатить за зіпсований город, зроблю так, що він потрапить за ґрати. Хлопчина серед своїх швидко знаходить винного, і той виплачує компенсацію…
Заборонити не можна дозволити
Понад п’ятдесят міліціонерів охороняють державне родовище, розробляють і проводять операції з викриття незаконних старателів, організовують рейди. Наслідком цієї роботи є 5-6 кримінальних справ на рік і понад 100 кг конфіскованого бурштину. Ті, хто потрапляє до рук правоохоронців, врешті-решт відбуваються умовними термінами чи штрафами. Реальний термін – чотири роки – на сміх усім отримав лише місцевий п’яничка Валентин Микосянчик, який до цього вже побував у “зоні”. Справжні ж ділки янтарного бізнесу, власники кількох бригад, серед яких, подейкують, є навіть дуже високі державні чини, залишаються у тіні.
Зате селяни бояться тримати вдома навіть кілька камінчиків бурштину. Якщо про них дізнається міліція, власників неодмінно звинуватять у скупці незаконно видобутих корисних копалин. За статтею 203, ч.2 Кримінального кодексу України їм “світитиме” до п’яти років позбавлення волі. А незаконний видобуток янтарю карається терміном до двох років або штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів.
Заступник начальника Сарненського райвідділу міліції з громадської безпеки Микола Салівон розповів, що вже не має куди складати конфісковані мотопомпи. А старателі вже наступного дня купують інші.
– Ми часто безсилі перед злочинцями, – розповідає він. – У них і зв’язок чудовий, і техніка; всюди свої інформатори, дозорні. Ми тільки виїжджаємо з райвідділу на виклик, а вони вже про це знають.
І правоохоронці, і керівництво “Бурштинових копалень” вважають, що розв’язати цей гордіїв вузол можна, тільки… дозволивши селянам добувати бурштин. Нехай вони копають землю, але не нищать її, нехай продають бурштин не за кордон, а державі, нехай платять не хабарі, а податки. Про це говорять давно, але марно. Можновладцям вигідно не помічати проблем невеличкого селища, яке роз’їдає іржа бурштинової лихоманки.