Академік Емлен Соботович: "Остаточне розв’язання проблем поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними відходами в Україні спроможне вирішити тільки геологічне сховище"
Розумію, що ці слова викличуть осуд, а то й гнів декого, але скажу: Україні конче потрібно найближчим часом створити власну інфраструктуру поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними відходами, до якої буде включено тимчасове сховище відпрацьованого ядерного палива і геологічне сховище. Бо в ситуації, що склалася, на жаль, іншого виходу немає. Тисячі тонн відпрацьованого ядерного палива, яке накопичилось і буде накопичуватись внаслідок роботи українських АЕС, а також сотні тисяч тонн довгоіснуючих радіоактивних відходів, накопичених в Україні, насамперед внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можна постійно зберігати без ризику для людства в будь-якому наземному сховищі.
Мою думку можна було б розцінювати як прагнення до сенсації, якби її не поділяв директор Інституту геохімії навколишнього середовища НАНУ, академік НАН України Емлен Соботович. Він її висловив так: "Ми повинні обов’язково створити геологічне сховище, хоча це дороге задоволення ціною в 2 – 3 млрд доларів і зі строком спорудження у двадцять років, але воно б забезпечило повне вирішення проблем щодо поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними відходами і не загострювало б ці проблеми у майбутньому…"
– Три мільярди? Я вас правильно зрозумів?
– Правильно.
– А де їх узяти?
– Давайте мислити виходячи з реальної ситуації. Якщо чорнобильська зона все одно виведена з землекористування, то подивімось на неї як на полігон для відпрацювання передових технологій з утилізації радіоактивних відходів. Запропонуємо європейцям приєднатись до програми утилізації відпрацьованого ядерного палива. Тоді це буде взаємовигідний бізнес. До речі, росіяни, виходячи саме з таких підходів, прийняли закон стосовно ввезення відпрацьованого ядерного палива з інших країн для зберігання і переробки.
– Шановний Емлене Володимировичу, нинішні суперечки, та ще й на хвилі політичної боротьби, на простого громадянина діють майже так, як натяки про безперспективність існування. Поясніть докладніше, як можна побудувати це сховище. Що для цього потрібно?
– Домовитись з інвесторами, нехай присилають частину свого відпрацьованого ядерного палива для захоронення, а за це допоможуть побудувати нам геологічне сховище, адже зберігання і захоронення кожного кілограма ВЯП нині коштує кілька сотень доларів, і це не межа. Якщо ми справді запропонуємо їм такий підхід, то я впевнений, що вони заплатять і більше. Інакшого виходу немає, самі ми ніколи не назбираємо таких коштів і не вирішимо власних проблем.
Хотів би запевнити громадськість: із погляду науки найкраща ізоляція відпрацьованого ядерного палива і радіоактивних відходів, не маю сумніву, – стовідсоткова, може бути здійснена у геологічному сховищі. І що б там не казали наші авторитети, треба займатись цим професійно, а не з кон’юнктурних міркувань.
– А як виглядатиме геологічне сховище? І чи має хтось у світі практику зведення таких споруд?
– Сховище може бути двох типів – шахтного або свердловинного залежно від нашого вибору. Перед початком будівництва треба обов’язково провести розвідку надр. Бо ми не знаємо, які саме гранітні породи складають кристалічний щит в зоні відчуження. Нині я добиваюсь дозволу на буріння, щоб подивитись, що насправді ховається в підземеллях Чорнобиля. Але рішення ніхто не хоче приймати. А без нього можна кричати, пропонувати, це все одно проходить повз вуха чиновників. "Зелені" гнуть власну лінію, народ уже так заплутали, що він не знає, кому вірити, просто кажучи, ніхто не погоджується взяти на себе відповідальність…
А що стосується подібних споруд, то в світі вже є такі сховища. Наприклад, у Сполучених Штатах в масиві туфів гори Юкка-маунтін. Там все готове, але немає ліцензії на завантаження палива і відходів. У Німеччині в соляних покладах теж збудували і вже мали використовувати за призначенням, але "зелені" взяли владу в свої руки і заборонили цю розробку, а нинішні політики наздоганяють згаяний час. Згодом буде введено в експлуатацію шведські сховища, одне з них розташоване на острові. Виглядає воно приблизно так: із материка дном моря прорили тунель і через нього перевозять відходи і зберігають.
– А в нас ніхто не прагне раз і назавжди розв’язати проблему відходів, чи ми звикли відтягувати гуму, поки вона не розірветься і не вперіщить по лобі? Невже ніхто й пальцем не хоче поворухнути?
– Годують нас лише обіцянками, а на ділі виходить, що справді нікому. Напевне, тому, що радіація мало зрозуміла для більшості людей, але одночасно і сила, яку бояться всі. А найгірше те, що ми її відчули на власній шкурі, та й зараз нікуди від неї не ділись.
Коли дізнаєшся, що під боком не тільки атомні станції з їхніми відходами, а й величезна кількість інших небезпечних відходів, то волосся стає дибки. Але замість того щоб діяти, ми лише кричимо й заперечуємо. А будувати сховища і цим ізолювати і знешкодити відходи боїмося. Боїмося відповідальності. Можна багато розповідати і пояснювати, але без дій це лише пусті розмови.
– Емлене Володимировичу, те, що ми будуватимемо або, точніше кажучи, іноземці, – це що?
– Централізоване тимчасове сховище відпрацьованого ядерного палива можна було б не будувати взагалі, якби ми створювали геологічне сховище. Ну, а зараз як тимчасовий захід, ми створюємо власне сховище для того, щоб не відправляти власне відпрацьоване паливо в Росію. Складуватимемо там відходи з трьох станцій (Рівненська, Південноукраїнська і Хмельницька), і нехай вони зберігаються доти, доки наші нащадки, років через п’ятдесят або сто, будуть мудрувати, що з ним робити, а зараз ідеться лише про зберігання. Де будувати сховище? Найімовірніше, в зоні. Бо в нас там земля на 900 квадратних кілометрів заражена та й інфраструктура (шляхи, об’єкти поводження з радіоактивними відходами), що збудована тут і будується, допоможе в цьому.
– А хто будуватиме це сховище?
– Американська фірма "Holtek Іnternatіonal" з залученням на тендерній основі різних підприємств, у тому числі і українських, якщо вони доведуть свою спроможність…
– А чому не ми? Невже у нас немає технології? Чи установи, яка могла б це зробити?
– Ситуація тут така. На початку 2004 року було організовано конкурс технічних пропозицій і відібрано найкращий проект. Провідні українські організації провели експертний аналіз проектів, а також інших документів і самі вибрали собі партнера. І я вважаю, що визначили кращого з тих, хто подав заявки відповідно до технічних умов проекту. З тих двох претендентів "Holtek Іnternatіonal" і українського консорціуму на чолі з "Укратоменергобудом" останній не мав головного – ліцензії, а без неї не мають права будувати. Досвіду йому у такій справі теж бракує. Основним і безперечним, на жаль, плюсом було те, що він український.
Скажу відверто: спочатку я подумав, що краще, може, віддати проект українцям, навіщо годувати іноземців. Але потому зрозумів, що насамперед нам потрібно мати гарантію якості, а крім "Холтека", ніхто її не надав, а нам у довгостроковому зберіганні відпрацьованого ядерного палива треба вчитися і переймати позитивний досвід інших. Часи беззастережної державної індульгенції вже минули, одного статусу для перемоги недостатньо. Потрібні справді конструктивні ідеї, реальні розроблені плани і втілення їх у життя, а не якась політична маячня. Одне можу повторити: американці виявилися кращими.
– А скільки це коштуватиме?
– Сума мізерна, сто двадцять мільйонів доларів. Ми платимо фірмі лише за творчий внесок (проект). У принципі гроші залишаться в Україні, держава тільки виграє на економії коштів від невивезення палива в РФ. "Холтек" гарантує якість і контролює будівництво. Тобто колоса на глиняних ногах не вийде і установка справді стоятиме сто років.
– Але, наскільки відомо, у нас уже є подібні сховища. То навіщо знову винаходити колесо?
– Таких у нас немає, те, що ми маємо на Запорізькій АЕС, скоріше нагадує спорудження меморіалів для нащадків, до того ж ємності контейнерів для зберігання замалі.
– Хто ж автор такого ноу-хау?
– Винних тут нема. Так сталось тому, що раніше у нас була вимушена угода з РФ. Ми відправляли їм відпрацьоване паливо, вони повинні були його переробляти. Але перероблялося ВЯП тільки Рівненської станції, а з інших змушені були складувати – не вистачало потужностей для переробки. Також Росія, як було зазначено в цій угоді, постачала нам свіже паливо. І це коштувало приблизно 130 мільйонів доларів на рік.
Після того, як росіяни залишають собі уран, плутоній та інші корисні ізотопи, які можна використовувати в ядерній енергетиці та інших галузях, решта непотрібних ізотопів у вигляді ошклованих високоактивних відходів відправлять до нас. До речі, через 4-5 років повинна надійти перша партія, а зберігати і захоронювати такі відходи ми будемо самі, тільки невідомо де і у яких сховищах. Україна дотепер фактично фінансує розвиток російської атомної енергетики, не маючи власної інфраструктури поводження з відпрацьованим ядерним паливом і радіоактивними відходами. Навіщо це робити, якщо відходи нам повертаються, незрозуміло. Коли був Союз, ми нічого не вирішували. А тепер маємо можливість нарешті стати господарями на своєму власному подвір’ї, а не постійно залежати від сусідів.
– Ваші слова аргументовані і підтверджені фактами. Знаю, що серед фахівців докази академіка Соботовича завжди авторитетні. То чому вони десь губляться?
– Важко відповісти… Протягом довгих років я професіонально займався своєю справою. Це по-перше. А, по-друге, згодом у нас зрозуміють, що перед тим, як будувати і обіцяти світле майбутнє, потрібно вирішити кризу минулого, іншого виходу нема.
Передові ідеї завжди впроваджуються з надзвичайною неохотою. А це тому, що ми не вміємо мислити. Вибачте, не хотів нікого образити. Але поки ми не почнемо слухати професіоналів, людей, які цим живуть, а не дилетантів, то й далі прийматимемо незрозумілі за перспективою рішення і викидатимемо гроші на вітер. А потім, коли криза перекриє нам повітря, шукатимемо справжніх професіоналів і проситимемо, аби вони допомогли. Найгірше те, що це в нас стало аксіомою.