Залишаючись основним вітчизняним ресурсом забезпечення значної частини потреб вуглецю для всього суспільства, вугільна галузь переживає нині далеко не кращі свої часи. Визначна роль галузі в усіх сферах життєдіяльності народу і наявність стурбованість безпосередніх працівників, які не випадково проявляють жвавий інтерес до технології виробничого процесу.

Скажімо, у поточному році в ході страйку шахтарі однієї з шахт Луганської області, окрім поточних вимог щодо своєчасної виплати зарплати, також поставили вимогу усунути її затоплення, що створюється із-за відсутності достатньої кількості механізмів для відкачування. Подібний підхід потребує історичного погляду на проблему розвитку вугільної промисловості. Адже різноманітних засобів і механізмів для шахт у минулому недоставало через те, що кошти, які виділялись раніше для розвитку шахт у Донецькому басейні, були переведені в інші регіони Радянського Союзу, зокрема до Кузбасу. Отож ця хвороба, яка спонукає шахтарів просити відкачувати воду та вибухонебезпечні гази, зароджувалась не тепер, а ще у 80—90-х роках минулого століття.

Оскільки енергетичні ресурси Донбасу призначалися для всієї колишньої наддержави, то відповідно відпрацьовувались потужні пласти, ускладнювались умови видобутку вугілля. Вже на початку 80-х років промислові запаси вугілля становили 7,1 млрд т, у тому числі на пластах потужністю нижче 1,2 становили 5,9 млрд т, або 83 відсотки загальних запасів. Враховуючи, що темпи відпрацювання промислових запасів на більш потужних пластах у 3,7 раза вищі, ніж на тонких пластах, у 1981 році зроблено офіційний висновок про те, що запаси вугілля на пластах 1,2 і більше метра будуть відпрацьовані за 15 років, тобто до 1996 року. Питання потребувало нових технологічних рішень. Окрім того, почали з'являтися проблеми з відкачуванням води і газів, оскільки вугільна промисловість України у ті часи незадовільно забезпечувалась технікою для добування сировини на тонких пластах. Зокрема за 1981-1985 рр. становище було таким: із передбачених 300 комплексів поставлено лише 70; галузь потребувала 400 комплексів КМ-103,150 щитових агрегатів і комплексів КГУ, 400 прохідних комбайнів УПП-2 і ЧПП-5 тощо, але жодного з цих механізмів одержано не було.

На Донбас дедалі менше і менше спрямовувалось капітальних вкладень: за 1976-1985 рр. на розвиток вугільної промисловості в Україні було не додано понад З млрд крб капітальних вкладень. Відповідно, якщо в 1966-1970 рр. було розпочато будівництво і реконструкцію Ї4 шахт, то у 1976-1980 рр. — лише три шахти. Окрім того, у 1981-1985 рр. передбачалося розпочати будівництво і реконструкцію 15 шахт, але із-за зменшення капітальних вкладень розпочато будівництво лише одного розрізу бурого вугілля. Як наслідок, за 1971-1980 рр. вибуття потужностей добування вугілля перевищило їх введення за рахунок нового будівництва і реконструкції шахт на 9,2 млн т, а за 1981-1985 рр. внаслідок відпрацювання запасів і погіршення гірничо-геологічних умов загальне вибуття потужностей вже становило 24,3 млн тонн. Натомість ще у 1981 році було офіційно визнано, що за технічним оснащенням Донецький вугільний басейн значно відставав від інших вугільних районів колишнього Союзу. Тоді розпочався процес закриття шахт, який з роками посилювався. Лише за 1991-2006 рр. кількість діючих підприємств (як і обсягів видобутку вугішія) скоротилась на 40 відсотків. Ось у такому становищі вугільна промисловість дісталась незалежній Україні.

Шахти на Донбасі розпочали закривати ще за часів Петра Шелеста, який протестував проти таких дій Москви. Відповідно це ставилося йому у провину під час звільнення в 1972 році з посади керівника української партійної організації. 1 справа тут не лише у статистичному зменшенні шахт, адже закриття виробництв призводило до соціальних ускладнень: жителі шахтарських селищ втрачали робочі місця, знищувалась соціальна і виробнича інфраструктура, а трудові ресурси хаотично втрачались, зокрема значна їх частина переміщувалась у міста Похилі люди залишались сам на сам зі своєю нелегкою долею. Саме тому кожне селище навколо шахт схоже на теперішні українські села, оскільки у них єдине майбутнє — зникнення. Тому перспективу українського розвитку треба неодмінно пов'язувати з розв'язанням цих проблем, адже без вітчизняної енергетики і без власних харчів сприятливу життєдіяльність суспільства налагодити неможливо.

Що можна зробити у вугільній промисловості? Вона, як і сільське господарство, є сировинною галуззю, а тому доходи від реалізації вугілля не спроможні покривати не лише потребу у величезних капітальних вкладеннях для видобутку вугілля на великих глибинах і тонких пластах, а й розвитку селищ навколо шахт, а також їх виробничої і соціальної інфраструктури. Тому раціональним видається передусім об'єднання шахт зі споживачами вугілля, зокрема з енергетичними підприємствами. Чим зумовлений такий підхід? Складність видобутку вугілля, що є єдиною реальною вітчизняною енергетичною сировиною, вимагає передусім його раціонального використання. Йдеться насамперед про те, що добувати потрібно саме стільки, скільки потрібно для вітчизняної економіки. Отож у сучасних умовах шахти доцільно не приватизовувати, а залишати в державній власності, інтегруючи їхню діяльність паралельно з енергетичними підприємствами на умовах юридичної та економічної доцільності. Натомість підприємства, що добувають коксівне вугілля, варто інтегрувати з металургійними підприємствами, навіть якщо вони вже приватизовані. Держава має надати певну допомогу, але в тих параметрах, щоб не зашкодити приватній власності і не загубити національну вугільну промисловість.

Велика увага вугільній промисловості має приділятись з боку держави ще й з стратегічної точки зору. Немає сумніву, що газове опалення сільських населених пунктів, середніх і невеличких містечок більш сприятливе, ніж вугільне. Водночас (з погляду на перспективу) мине не так багато часу, як газове опалення створить ряд проблем не лише на місцевому, а й на державному рівні. Останніми роками газ посилено проводиться до всіх куточків сільських територій і ніякої альтернативи його заміни вугіллям на основі ефективних технологій одержання енергії не існує. Натомість газова проблема в сільській місцевості може виникнути з багатьох причин, зокрема зменшення його добування в країнах-постачальниках, непомірне зростання цін, різні політичні мотиви тощо.

Потреба кардинальних змін у вугільній промисловості зумовлена передусім її складним сучасним станом. Тут навіть більше, ніж в сільському господарстві, в один клубок зав'язалися проблеми інвестицій, оплати праці і її продуктивності, висока собівартість, яка не відповідає цінам реалізації, відсутність прибутків, невирішеність соціальних потреб. Напевне, зайве пояснювати, що працівникам галузі треба платити зарплату не лише своєчасно, а й з надбавками за важкі умови праці. її справді намагаються підвищувати, але без узгодження з продуктивністю праці, що натомість відбивається на фінансових результатах і відсутності інвестицій. Скажімо, на підприємствах Мінвуглепрому Донецької області у 2006 році оплата праці підвищена на 26 відсотків, а її продуктивність тільки на 3 відсотки, на підприємствах Луганської області відповідно — 30,8 і 3,3 відсотка. Окрім того, у поточному році із 29 підприємств Донецької області у 15 знизилась продуктивність праці при зростанні її оплати, а в Луганській відповідно — 13 і 4 підприємства. В такій ситуації ніколи не можна очікувати позитивних результатів у фінансовому становищі ні конкретного підприємства, ні галузі в цілому.

Передусім це відбивається на співвідношенні цін товарної продукції і собівартості Так, на підприємствах Донецької області оптова ціна тонни товарної продукції зросла на 9,8 відсотка, а Луганської — на 13,9 відсотка, тоді як собівартість тонни продукції за цей час зросла в цих областях відповідно на 26,8 і 18,6 відсотка. Саме це стало основною причиною фінансової кризи в галузі: на кінець минулого року висока кредиторська заборгованість підприємств Донецької області у 8,3 раза перевищувала дебіторську заборгованість, а Луганської області — утричі. Внаслідок цього утворилась велика заборгованість з платежів до бюджету, відрахуваннями на соціальне страхування, а також перед робітниками із виплатою заробітної плати. При цьому поточна заборгованість становить 78,6 відсотка, що створює параліч у розрахунках з постачальниками та стримує розвиток галузі. Про складний стан галузі свідчить її фінансовий стан на кінець 2006 року: в Донецькій області із всіх підприємств Мінвуглепрому лише одно закінчило рік з прибутками, в Луганській — 3 підприємства.

Таким чином, приватизація енергетичних систем відбувається в розріз з теорією і практикою основних функцій управління, коли державна влада стає в залежність від комерційної доцільності одержання прибутків, але на шкоду природним потребам народу. Крім того, приватизація вугільних шахт небезпечна ще й тим, що їхні власники у гонитві за прибутками, швидко використають залягання вугілля на товстих пластах, яких в Україні залишилось досить мало, а тонкі пласти, які становлять основне багатство країни і зближені з товстими пластами, будуть втрачені назавжди. Тому лише інтеграція шахт з енергетичними і металургійними підприємствами забезпечить ефективний розвиток вугільної промисловості, принесе новий імпульс пожвавлення шахтних селищ, відновлення в них виробничої і соціальної інфраструктури. Інша державна значимість розв'язання такої проблеми полягає в тому, що за рахунок створення робочих місць і сприятливих умов проживання трудові ресурси не перетікатимуть у міста, особливо великі, які вже й так переповнені і несуть в собі екологічну загрозу як для навколишнього середовища, так і населення.

Броюслав ПАНАСЮК,
професор, доктор економічних наук,
академік УААН