"У кожного своя доля і свій шлях широкий" - ці мудрі Шевченкові слова однаково прийнятні для людини, міста чи підприємства. Будівничі і руйнівні чинники, зовнішні і внутрішні фактори, об'єктивні і суб'єктивні моменти - все це, безумовно, позначається на біографії кожного, стає поштовхом до розвитку, злету або, навпаки, занепаду, забуття.

Везіння долі не обминуло невелике місто майже в серці України - Комсомольськ, який для вирізнення з-поміж інших, одно-іменних, називають Комсомольськом на Дніпрі. Монофункціональне, міцно прив'язане до одного бюджетоутворюючого підприємства, воно, на щастя, не поповнило список депресивних територій, як це сталося з багатьма такими, що постраждали внаслідок економічної кризи. Більше того, міська громада дедалі більше набуває європейських рис - про це, до речі, кажуть самі європейці.

Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат, будівництво якого і прислужилося з'яві на карті нашої країни одного з наймолодших українських міст, також, як і до незалежності, залишається флагманом вітчизняної промисловості, його десятитисячний колектив не зазнав системних потрясінь, а керівництво відкритого акціонерного товариства веде виважену передбачувану економічну політику, значний відсоток заробленого виділяє на реконструкцію та оновлення виробництва, а частину інвестицій вкладає в соціальну сферу: економити на майбутньому собі на збиток.

Отож не буде перебільшенням сказати, що і місто, і комбінат нині можна віднести до переліку об'єктів національної гордості нашої країни.

На все свій час і своє місце

Сюди, на піщаний, порослий верболозом лівий берег середньої течії Дніпра будівельники прийшли 45 років тому. Тож місто веде свій родовід саме з дня появи першого намета, побратима якого встановлено нині якраз на межі комбінатівської і міської територій. Будівництво складного промислового комплексу тривало 10 років, тож комбінат цьогоріч відзначає своє 35-річчя.

Тутешні родовища залізистих кварцитів і багатих залізних руд відкрили, скориставшись певною мірою інформацією авіаторів, які першими, ще в тридцяті роки, помітили, що зі стрілкою компаса в цих місцях творилась якась чудасія. Та лише в 60-х на базі двох перших з дев'яти розвіданих родовищ - Горішнє-Плавинського та Лавриковського - почали споруджувати первісток гірничодобувної промисловості Полтавщини.

Розповідають, що спершу його назвали Дніпровським. Та в брежнєвській Москві якийсь запопадливий чиновник з металургійного відомства перестарався й привітав колектив з початком роботи... Дніпропетровського ГЗК. Тодішня місцева влада, до її честі, такої "географічної" помилки не знесла і новонароджений комбінат таки став Полтавським.

Він працює за повним технологічним циклом: від видобутку сирої руди до виробництва залізорудних окатишів - підготовленої сировини для металургійних заводів і за 35 років роботи більше ніж наполовину використав проектну потужність з видобутку сирої руди, виробництва концентрату та окатишів.

Полтавський ГЗК вигідно вирізняється з-поміж інших схожих вітчизняних підприємств не тільки за віком - тут живуть не лише сьогоднішнім днем. Нещодавно Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко закинула керівникам окремих українських підприємств гірничо-металургійного комплексу, що, мовляв, у зниженні попиту на цю продукцію на світових ринках є і їхня вина, позаяк у гонитві за надприбутками вони не вкладали кошти в реконструкцію виробництва, тож собівартість нашого експорту нині поступається конкурентам.

Та керівництво ВАТ "Полтавський ГЗК" вчасно вдалося до таких дій. Зокрема місцеві фахівці спільно з ученими розробили і впровадили у виробництво нову ресурсозберігаючу технологію глибокого збагачення залізної руди. Вже в роки незалежності тут здійснили реконструкцію і технічне переозброєння, завдяки чому продукція полтавських гірників користується постійним попитом у країнах Західної Європи.

У наші буремні часи неузгодженнями, конфліктами нікого не здивуєш. А от злагода, взаєморозуміння - речі замалим не антикварні. Тож і мене подивували партнерські взаємини міста і комбінату. Щоправда, розповідають, так було не завжди.

Багато що змінилося, коли громада обрала своїм головою молодого інженера-будівельника Олександра Попова. Та й "батьки" ГЗК напевне зрозуміли, що нормальне функціонування десятитисячного колективу залежить не лише від рівня зарплати, а ще від багатьох чинників, серед яких побутові умови, екологія, фізичне і моральне здоров'я гірників та їхніх сімей, культура, духовність, фізкультура і спорт, зрештою, чистота на вулицях і навіть нормальна робота ліфтового господарства в багатоповерхівках, де живуть городяни.

І тут зв'язок підприємства та міської влади має бути постійним, міцним і обов'язково грунтуватися на паритетних засадах. Результати цієї співпраці очевидні: однаково зразковим є порядок на величезній території комбінату і на значно меншій, компактній - в місті.

Це й реконструйований не гірше столичних Будинок культури, і чисті, вимощені асфальтом та плиткою вулиці, площі і тротуари і бережно вирощені тут, на піску пірамідальні клени, й 44 колективи художньої творчості, і спортивні команди олімпійського рівня, і ще багато іншого, чому можуть позаздрити численні гості Комсомольська. Та про це трохи згодом.

То не успіх, що сам приходить

Великий колектив - то конгломерат людських доль. На Полтавському гірничо-збагачувальному переважна більшість інженерно-технічних працівників і робітників добре знає одне одного: як не колеги по роботі, то сусіди по будинку, напарники в яхт-клубі, учасники одного хору чи танцювального колективу, батьки дітей, що навчаються в одному класі тощо. І біографії у багатьох схожі. Найчастіше в трудових книжках єдиний запис, а в паспортах одна відмітка.

Візьмемо, приміром, долю однієї людини - Андрія Олексійовича Рикуса, заступника генерального директора ВАТ "Полтавський ГЗК", заслуженого металурга країни.

35 років тому Андрій Рикус закінчив Дніпропетровський металургійний комбінат. Сину залізничників, попри відмінні шкільні знання, двічі довелося вступати до цього у всі часи престижного навчального закладу, поки тамтешні викладачі таки зрозуміли: на студентську лаву його привело палке бажання нових знань, оволодіння справжньою чоловічою професією і потяг до самоутвердження. Своє направлення на Полтавський ГЗК юнак розцінив як усмішку долі.

Коли заходив до шламового цеху, куди його, ще молодого спеціаліста, призначили начальником зміни, страху вже не знав. І далі усіма щабелями кар'єрного росту Андрія Олексійовича вели стійкі життєві принципи, з-поміж яких, може, визначальним був старий дідівський заповіт: не талант знати - талант працювати.

Людину, яка досконало знає свою роботу, не можна не поважати. Слухаю співрозмовника - і навіть заздрю його повазі до своєї важкої професії: для нього вона найголовніша в житті. Каже, що не здивувався, коли обидві доньки пішли стопами батька.

Звісно, його не може не тішити думка, що комбінатівці розпочинають розробляти нове Єрестівське родовище, із введенням в експлуатацію якого Полтавський ГЗК стане найпотужнішим в Україні і одним з найбільших у Європі.

А турбує те, що окремі вітчизняні металургійні підприємства нерідко забувають розраховуватися з гірниками за отриману продукцію, водночас звинувачуючи полтавців у тому, що вони шукають джерела збуту за кордоном. Тож, гадаю, урядовцям, котрі розробляють державну промислову політику, незайве збирати за одним столом усіх партнерів гірничо-металургійного комплексу, аби комплексно розв'язувати нагальні проблеми і враховувати спільні інтереси.

Є така народна мудрість: очі розсудливого дивляться вперед. Виявляється, ніхто у нашій державі не може сказати, скільки металу потрібно зараз для внутрішніх потреб економіки, не кажучи вже про якісь перспективи. Але ж ідеться про стратегічний для країни товар, який становить чи не найбільшу частку вітчизняного експорту. То, можливо, центральним управлінським структурам варто пильніше вивчити цю проблему, адже цивілізований ринок неможливий без стратегічного бачення проблем, що зачіпають національні інтереси держави.

- Не забудьте написати, - каже співрозмовник, - що головний здобуток Полтавського ГЗК за 35 років його функціонування - це наш дружний, відданий своєму підприємству колектив, який ми плекаємо, як власний сад. В тому, що в нас є робота і перспектива, немає плинності кадрів, - велика заслуга нашого генерального директора, голови правління ВАТ Володимира Федоровича Бадагова, акціонерів з банку "Фінанси і кредит". До речі, до "круглих" річниць комбінату і міста інвестори підготували "царський подарунок" - проект спортивного комплексу, якого, мабуть, немає й у столиці. Причім завважте: він створюється не для грошовитих людей, а для всіх працівників комбінату і городян. Наступним кроком інвесторів будуть кредити під низькі ставки для спорудження житла. Бачили, скільки в наших парках молодих мам з колясками?

Молодість, якій заздрить стара Європа

Не кожен міський голова, як Олександр Попов, може похвалитися тим, що він ровесник свого міста. У Комсомольськ малого Сашка привезли батьки, коли йому не було й року. Так він і ріс разом з комбінатом, який споруджували батько і мати, з будинками на лівому дніпровському березі, і, вже, ставши на крило, замислив зробити рідне місто не просто кращим, а найкращим. Таким, щоб було затишно й комфортно в ньому жити.

Нещодавно Комсомольська міська рада отримала сертифікат відповідності системи управління якістю. Ним засвідчується, що якість адміністративних, соціальних та комунальних послуг населенню, які здійснює виконавчий комітет міськради, відповідає вимогам міжнародного стандарту ІSO 900:1200.

Задля справедливості скажу, що такий важливий документ у нашій країні першим одержав Бердянськ, але й друге місце Комсомольська - не менш переконливий аргумент на користь його міської громади, яка обрала собі гідних управлінців, котрі ефективно господарюють в інтересах своїх громадян.

Звісно, хтось скаже, що, маючи такого покровителя, як Полтавський ГЗК, значно легше розв'язувати міські проблеми, які тут такі самі, як і в інших містах.

Та вітчизняна практика піддає сумніву цей постулат: як і в недалекому минулому, так і нині у нашому місцевому самоврядуванні визначальним є суб'єктивний чинник. Послідовниками одного з безумовно талановитих управлінців, котрого, на жаль, вже нема серед нас, - Хмельницького міського голови Михайла Чекмана, можна назвати молоду когорту міських голів Комсомольська, Бердянська, Кам'янця-Подільського, Славутича.

Об'їздивши пів-Європи, вони зрозуміли, що найкращою політикою для лідера громади є чистота на вулицях, справна каналізація, чітка робота міського транспорту, прозора бюджетна система, відкритість і приязність до людей. Саме ці фактори, а не належність чи неналежність до гучних партійних блоків, особиста відданість столичним можновладцям, є гарантією того, що на наступних виборах городяни оберуть вас своїм лідером.

На щастя, Олександр Попов думає і діє саме так, і мені приємно було спостерігати, що він однаково поводиться і серед своїх співгромадян, й на столичних зібраннях Aсоціації українських міст і громад, і в залах Ради Європи, де часто буває як член офіційної делегації нашої країни в Конгресі місцевих та регіональних влад.

А зовсім недавно європейські конгресмени відвідали молоде місто на Дніпрі: тут успішно пройшли міжнародні молодіжні муніципальні слухання, присвячені питанням імплементації переглянутої європейської Хартії про участь молоді в громадському житті на місцевому і регіональному рівнях.

Отож, спілкуючись з виконавчим директором КМРВ Ради Європи, другою людиною в цьому представницькому загальноконтинентальному зібранні, паном Ульріхом Бонером, я почула в його словах непідробне захоплення побаченим. Адже в країнах старої європейської демократії вже не знайти такого молодого міста, стільки енергійних людей з позитивними емоціями, які, окрім того, беруть активну участь в управлінні громадівськими справами. То, можливо, майбутнє європейської спільноти якраз у тому, що вона приростатиме потужним потенціалом нових держав, серед яких і наша Україна.

Належна організація таких велелюдних зібрань під силу тільки злагодженій команді, якою є Комсомольська міська рада, говорили численні гості з різних країн нашого континенту. А коли увечері в красивому міському парку навколо озера, де зазвичай відпочивають городяни, запалили купальські вогні, залунали прадавні пісні нашого краю, багато хто зрозумів потужну творчу енергію української землі.

Місто і комбінат ще досить молоді за історичними мірками. Те, що в майбутнє вони крокують разом, є доброю ознакою нашої доби.