2005-03-30

Кіотський трикутник <BR><I> Фiнансовi "Бермуди" чатують на тих, хто конфлiктує з довкiллям <I>

Виявляється, план заходів із реалізації Кіотського протоколу вже існує, і його узгоджено парламентським Комітетом з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. Фактично всі ці заходи регламентовано обов'язками, які взяла на себе Україна, приєднавшись два роки тому до відповідної рамкової конвенції ООН. Є оргкомітет, є Мінекології, яке уряд уповноважив займатися цією проблематикою. Україна поки що не втратила шанс виконати свої обов'язки в рамках Кіотського протоколу, стверджують фахівці. Щоправда, новий уряд не проводив засідання з цієї проблематики. Таке засідання планується провести найближчим часом. Утім юридично ще діє міжвідомча комісія під керівництвом екс-віце-прем'єра Андрія Клюєва. Прокоментувати ці питання «УМ» попросила голову парламентського Комітету з питань екополітики Геннадія РУДЕНКА.
 
 — Яким шляхом Україна, швидше за все, піде в реалізації своїх зобов'язань — американським чи європейським? Тобто, на вашу думку, вона торгуватиме квотами чи використовуватиме механізм спільного впровадження інвестиційних проектів?
 — Я б не став протиставляти ці системи — обидві вони є досить гнучкими. У Сполучених Штатах, незважаючи на те, що вони не ратифікували Кіотський протокол, де-юре вже працюють на його засадах у рамках внутрішніх проектів. США першими почали реалізовувати так званий проект кислотних дощів, коли через систему ринкових дозволів було запроваджено механізм управління навколишнім середовищем. Досвід цієї країни, безумовно, є дуже корисним для України. Зважуючи всі «за» і «проти» обох систем, слід брати до уваги наступне. Досить складною є сама оцінка викидів. Ці викиди дуже складно регламентувати й адмініструвати. Рамкова конвенція ООН вимагає сертифікованих дозволів щодо викидів, і для цього повинні на серйозному рівні працювати лабораторні установки, які надаватимуть достовірні дані. Із цим також є складнощі. У нашій країні, на жаль, не створено загальнонаціональної системи контролю за викидами, тому користуємося винятково тією інформацією, яку надають самі підприємства-забруднювачі.

Отож, думаю, найвірогідніше, що Україна зосередиться на проектах спільного впровадження. Це означає, що на підприємствах впроваджуватимуть технології, які зменшують викиди, і завдяки цьому на рівні експертної комісії можна буде робити відповідні висновки. Довідка з такого підприємства, підтверджена міністерством, а потім урядом, матиме чинність державних гарантій, і з нею рахуватимуться на міжнародному рівні. Цей варіант є найбільш прийнятним, він може принести країні найбільші дивіденди і є найменш ризикованим. Поясню, що таке шосте місце, яке ми займаємо в переліку країн, що мають надлишки квот на викиди в атмосферу. Це означає, що ми знаходимося практично «у квоті», з якою можемо робити, що побажаємо. Ми отримали цей результат не завдяки тому, що впровадили якісь сучасні технології  у виробництвi, а завдяки тому, що за базу обрахування взято 1990 рік, коли Україна мала досить потужний потенціал, але потім, починаючи з 1991 року, вона скоротила виробництво і внаслідок цього зменшила викиди в атмосферу. Таким чином, Україна має шанс до 2012 року отримати  хоча б частково якісь матеріальні вигоди і раціонально їх використати.


 — Напевне, не випадково Європейський Союз намагається зараз з’ясувати справжнiй стан справ із парниковими викидами в нашій країні і вимагає звіту про їхні обсяги, починаючи з 1990 року?
 — Власне, надати такi звіти — це зобов'язання, яке брали на себе країни, які приєдналися до Рамкової конвенції. Україна його не виконала у повному обсязi. Заради справедливості варто нагадати, що наприкінці дев'яностих років розробляли національний кадастр парникових викидів. Щоправда, стосовно його достовірності в мене є деякі сумніви, тому що його створили на базі статистичних даних, які надавали через систему виконавчої влади міністерств, а ці показники, як правило, не збігаються з фактичними даними. Кадастр викидів, власне, задовольнятиме наших партнерів, якщо ми його складемо на основі існуючих можливостей. Але я не впевнений у тому, що надалі ми маємо право залишати все в тому вигляді, який є. Досить часто ми підписуємо подібні конвенції, потім починаємо чесати потилицю — що робити і як усе  встигнути.

 — Уряд надав підприємствам сімнадцять дозволів на проекти спільного впровадження. На які потенційні джерела фінансування сподіваються, відкриваючи ці проекти?
 — Я не бачу проблеми в тому, що міністерства почали давати дозволи. Проблема, безумовно, в тому, що не визначено пріоритетів для впровадження таких проектів. Головне, що є підприємливі люди, які є рушіями нових проектів, вони швидше за інших реагують на можливості, які надає ринок. Я не маю претензій до підприємців, я маю претензії до урядовців, які не визначилися в цій проблемі. I сьогоднi, маючи перспективні показники, урядовцi випроваджують ні з чим безліч вiзитерiв, які приїжджають до України для переговорiв щодо реалiзацiї Кіотського  протоколу. Я вважаю, що вплив держави при спільному впровадженні проектів має бути мінімальним. Наш комітет буде лобіювати всі проекти, які мають хоча б зовні привабливий вигляд у контексті реалізації Кіотського протоколу, особливо у житлово-комунальному господарстві.


 — Ви вважаєте, що це така галузь, яка потребує проектів спільного впровадження?
 — Незважаючи на те, що теплоенергетика дає найбільшу кількість викидів, є надія на кредити для модернізації, оскільки власником енергогенеруючих потужностей поки що є держава. Система ж ЖКГ — найбільш тіньова й анахронічна. Наші полігони для побутових відходів не витримують ніякої критики. У розвинених країнах — норма, коли полігон для таких відходів має установки, в яких концентрується метан — основний газ-забруднювач атмосфери. У нас цього немає. Відповідні проекти пропонували італійці, голландці, але мені не відомо, чим увінчалися ці переговори. У будь-якому випадку потрібні поглиначі для парникових газів, і тому залiснення України триватиме.


 — Чи є в Україні якісь показові проекти спільного впровадження — чи то в гідроенергетиці, чи то у будь-якій іншій галузі?
 — Ні, в Україні таких проектів немає. Хоча самих по собі вітчизняних проектів, які зменшують викиди в атмосферу, багато, зокрема у вiтро- i теплоенергетицi.  Проте, щоб діяти в рамках Кіотського протоколу, слід враховувати його особливості. А саме: проект, який ти впроваджуєш, слід спочатку задекларувати, пройти всі бюрократичнi механізми і отримати санкцію на його впровадження, і лише після цього вважається, що ти — у «Кiотськiй матрицi»: коли виконаєш,  проект, то отримаєш від цього певний зиск. Ні один із вітчизняних екологічних проектів не пройшов згаданої бюрократичної машини, і через це ми просто недозаробляємо.

 Механізм Кіотського протоколу досить складний, тому ті, хто, мабуть, і міг би пройти його «терни», не бажають займатися цією проблемою. А проте ринок парникових газів — це невідворотна складова нашої економіки у майбутньому. Передчуттям цих перемін і пояснюється те, що в Україні виникають  спеціалізовані компанії, якi надають консультації з впровадження проектів за механізмами Кіотського протоколу. Поки що економіка в Україні не настільки «достигла», аби подібні послуги стали звичайними.


 — Найближчий період для реалізації Кіотського протоколу є сприятливим, стверджуєте ви. А якщо з 2012 року так, як планується, у Європейському Союзі започаткують так званий ринок дозволів, що дітиме між корпоративними власниками, — скільки українських компаній будуть готові ввійти в нього?
 — Парадокс в Україні полягає в тому, що у нас парникові гази взагалі не обліковуються. А облік цих викидів (ефективний чи неефективний) розпочнеться лише тоді, коли за той чи інший показник підприємства отримуватимуть кошти. Тому ми звернулися недавно до уряду із закликом почати відраховувати з підприємств кошти за викиди парникових газiв (сьогоднi плату не нараховують) і у перспективі налагодити адміністрування таких відрахувань. Слід було б створити в Українi такий собі «внутрішній механізм» Кіотського протоколу, з'ясувати, що заважає нам на ринкових засадах створити систему високих платежів за забруднення атмосфери — таку, яка б стимулювала пошук технології у рамках України найближчим часом, не очікуючи прийняття якихось міждержавних проектів.


 Мені б не хотілося в 2012 році бачити Україну як величезний металургійний або хімічний комплекс. Я упевнений, що у нас є шанс створити свою «Силіконову долину», постати потужним туристичним комплексом, — це означатиме, що в економіку надійдуть значні кошти і буде створено велику кількість робочих місць. Тим паче що наші забруднюючі галузі виграють сьогодні лише за рахунок або відкритого, або прихованого субсидіювання. Уряд декларує намір впровадити європейські стандарти. Тож до цього слід готуватися, впроваджуючи передовi технології.


 Досить велика кількість підприємств упродовж останніх п'яти-шести років могла завдяки привабливій світовій кон'юнктурі переозброїти своє виробництво швидкими темпами і таким чином привести його до середньоєвропейського стандарту. Але європейська модель «забруднювач платить» в Україні не працює.  Ми самі заганяємо себе в кут, і це закінчиться тим, що або важка галузь сама впаде, або витрачатимемо величезні кошти на те, щоб допомогти їй вижити за умов постіндустріального суспільства. Така проблема існує у вугільній галузі, та й в інших секторах економіки. Лише сфера послуг і малий бізнес — це та опора, яка може привести країну дійсно до стандартів європейського життя.