2007-03-13

Чи насправді вугільна галузь приречена?

Борис ГРЯДУЩИЙ - один з патріархів вугільної промисловості України. Він присвятив їй 56 років і продовжує працювати. Доктор технічних наук, лауреат Державної премії, професор, експерт ООН з питань вугілля і енергетики, заслужений шахтар України, директор прославленого ДОНВУГІ, голова правління науково-дослідного інституту гірничої механіки імені першого академіка України Михайла Федорова. А ще раніше - начальник Головного управління вуглевидобутку Мінвуглепрому України, керівник управління безпеки у вугільній галузі. Одне слово, ця відома і шанована людина знає все, що стосується нашого "чорного золота". Саме з ним зустрівся власний кореспондент "Урядового кур'єра" Микола Лісовенко і попросив відповісти на основні питання, які хвилюють Донбас зокрема і наше суспільство в цілому.

- Якою сьогодні є ситуація з вуглевидобутку у світі і в Україні?

- Останнім часом мені разом з керівництвом галузі та Донбасу неодноразово доводилось брати участь у роботі Комітету з питань економіки для Європи ООН, де питання про енергоносії розглядається грунтовно й всебічно. Людство стурбоване тим, як швидко вичерпуються світові запаси нафти і газу. Проблем додає і атомна енергетика. Гіркий досвід Чорнобиля, здається, мало чому навчив українських "патріотів мирного атома". Ця підгалузь тягне за собою цілу низку клопотів, починаючи з видобування уранової руди, підготовки цієї корисної копалини до роботи в реакторах і закінчуючи утилізацією відпрацьованого палива.

Минулого року Росія вийшла на перше місце у світі з видобутку газу та нафти, випередивши навіть країни Перської затоки. Але то успіх Росії, до того ж наукові прогнози абсолютно переконливо свідчать, що запасів цих вуглеводнів вистачить, за умов теперішніх темпів їх експлуатації, лише на 25-30 років. Якщо бути відвертим, то треба зазначити, що Радянський Союз зумів збудувати найпотужнішу нафтогазову галузь саме завдяки Україні, яка інтенсивно використовувала в загальнонародних цілях і газ Дашави та Шебелинки, і вугілля Донбасу, і води Дніпра.

Зараз світ, попри всі розмови про вітроенергетику, сонячні батареї, енергію морських припливів та інші альтернативні джерела, активно включився у виконання ще офіційно не проголошеної доктрини тотального використання вугільних запасів Землі. Цифри вже свідчать про те. Людство нині добуває щороку понад 3 мільярди тонн цього палива. До речі, передові країни - США, Китай, Австралія, Індія, Росія, навіть Індонезія - розглядають кам'яне паливо як джерело і газу, і вугілля. Створюються нові, масштабніші програми з комплексного використання цього глобального енергоносія, запасів якого вистачає на кілька сторіч. Тільки в нашій Україні, якби вона брала зі своїх надр щороку по 100 мільйонів тонн, їх вистачило б на тисячоліття.

Донбас розвивався гармонічно як вугільно-металургійна база СРСР до шістдесятих років минулого століття, коли незабутній Микита Хрущов заявив, що відтепер українське вугілля не потрібне, оскільки в паливно-енергетичному балансі держави основна увага буде приділена нафті та газу. Офіційно начебто випускалися обнадійливі постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів про розвиток кам'яновугільної промисловості України, але насправді вже незабаром припинилося закладання нових копалень на вже розвіданих родовищах. Особисто мене як фахівця залучали до розробки цих директивних документів, але вже тоді і я, і мої колеги не могли зрозуміти, куди ж рухається галузь?

Досягнувши свого апогею в 1976 році (218,3 мільйона тонн), у подальшому обсяги видобутку галузь почала різко знижувати. Зараз Україна з невеликими відхиленнями щорічно дає народному господарству 80 мільйонів тонн. Через дефіцит доводиться імпортувати тільки понад два мільйони коксівного палива, а загалом 10 мільйонів. А ще недавно Донбас забезпечував металургійні і енергетичні потреби Росії, Молдови, Білорусі, Болгарії, Угорщини та інших країн Центральної і Західної Європи.

- То в чому ж причини такого різкого згортання потужностей базової галузі?

- Вони зумовлені не лише несприятливими гірничо-геологічними умовами видобутку та "стратегічною політикою спеціалістів СРСР", а й сучасним нераціональним плануванням розвитку галузі, і особливо міркуваннями політичної та економічної кон'юнктури. Наслідок дуже тяжкий: вугільна орбіта, що охоплювала кілька мільйонів трудящих (самих тільки гірників і шахтобудівельників було понад мільйон), зазнала нищівної кризи. Незважаючи на всі зусилля десяти українських урядів, місцевої влади, Мінвуглепрому і навіть деяких трудових колективів, ця криза не подолана й досі.

Наприкінці 80-х на балансі галузі налічувалось майже 400 технічних видобувних одиниць - шахтоуправлінь, шахт, шахтодільниць.

Класичною схемою була така: копальня з добовим видобутком 800-2000 тонн, біля неї селище з усією інфраструктурою. Особливістю шахтного методу видобутку корисних копалин є природне вичерпання відведених запасів. Відпрацьовані виробки, звичайно, погашаються, а колективи переводять на розробку нових промислових площ. До 1990 року в Україні було ліквідовано понад 150 вугільних шахт. І при цьому в державі не було жодного соціального напруження, бо люди переходили на новозбудовані підприємства поруч зі своїми містами і селищами.

Усе було зрозуміло і вмотивовано. Заради істини треба сказати, що найкращі 1,5-2-метрові пласти вугілля відпрацьовувались новітньою технікою швидкісними темпами, а підготовка нових горизонтів і лав істотно відставала. Тодішній успіх сьогодні згубно позначається на роботі всієї галузі, бо "найсмачніше ми вже з'їли". Тож доводиться на більшості шахт брати паливо з тонких пластів у складних гірничо-геологічних умовах під рефрен наших економістів, що "таке вугілля надто дороге".

А ось у тому ж Китаї, де склалася подібна ситуація, ставлення до свого вугілля абсолютно інше. Там діє програма нарощування вуглевидобутку, в тому числі за рахунок використання технології, яку розробив інститут ДОНВУГІ. Зокрема китайці, які вже видобувають щороку 1,5 мільярда тонн, замовили аж 100 установок бурошнекового виймання. І ці агрегати їм дасть відомий у всьому світі виробник танків -Харьківський завод імені Малишева. Серед багатьох болісних уроків, що їх одержало наше суспільство на шляху до державної незалежності, був і такий: Україна має у своєму розпорядженні лише одного справді надійного стратегічного енергоносія - кам'яне вугілля.

Спільною особливістю вугільних галузей більшості країн світу є традиційна дотаційність, яка виражається у вигляді або прямої держпідтримки з бюджету, або посередньої, або у їх поєднанні. Підтримка аргументується тим, що розвинена галузь сприймається як гарант економічної безпеки країни. За часів Радянського Союзу донецьке вугілля кілька разів ставало то прибутковим, то збитковим. Усе вирішував волюнтаризм керівників Компартії.

У 90-х роках в Україні послідовно почала насаджуватись ідея нерентабельності й непотрібності вугільної галузі. Так, були шахти, які заслуговували закриття, як, наприклад, копальня імені XXІІ з'їзду КПРС, цебто "Центральна-Ірміне", де народився стахановський рух. Там собівартість вугілля перевищувала всі розумні межі. Але були підприємства на зразок "Кочегарки" та шахти імені Ізотова, які за деякої підтримки цілком могли залишитись у лавах діючих. Проте вони потрапили під закриття.

Була навіть створена окрема потужна система "Укрвуглереструктуризація". На жаль, вона не вдалася до кропіткої аналітичної роботи, внаслідок якої мав би народитися об'єктивний висновок щодо того, має жити чи має закритися та чи інша копальня.

У 1998 році Верховна Рада України уклала угоду зі Світовим банком про виділення позики в обсязі 300 мільйонів доларів на реструктуризацію вугільної галузі. На превеликий жаль, усі ці кошти пішли на закриття шахт та розрізів. Це глибоко хибна політика. Під ліквідацію потрапили підприємства, де запаси вугілля могли б забезпечити високопродуктивну роботу протягом багатьох десятиліть. До списку приречених потрапила майже нова шахта імені Поченкова (запаси 106 мільйонів тонн), "Бутовка-Донецька" (48 мільйонів), гідрошахта у Добропіллі (28 мільйонів). В окремих випадках під ліквідацію йшли копальні з підготовленими горизонтами, які б могли давати рентабельне вугілля.

- Тож виходить, що реструктуризація фактично вилилась у розгром чи навіть погром вугільного краю, і особливо міст та селищ, де кам'яновугільна галузь була, власне, єдиною, що надавала робочі місця?

- Так. Це була справжня трагедія. Так чи інакше кандидатами на ліквідацію стали 140 шахт. У середньому на кожній копальні працювало 1200-3000 людей. Шахта утримувала на своєму балансі Палац культури, лікарню, водогони, профілакторії, бази відпочинку, житловий фонд, медпункт тощо. Закриття підприємства без надання вивільненим людям іншої роботи не можна кваліфікувати інакше, як злочин.

Голова Донецької облдержадміністрації Володимир Логвиненко, засуджуючи такий підхід до галузі, якось з гіркотою зазначив, що на ліквідацію шахт за останні роки витрачено більше коштів, ніж на розвиток і технічне переозброєння. Протягом "періоду реструктуризації" щороку витрачалось понад 500 мільйонів гривень. А які ж здобутки від того? Власне, закрито лише 17 шахт. У стадії ліквідації перебувають 66. А на 33 взагалі не починали ніякої роботи. І всі ці підприємства не дають вугілля. З тих коштів, що їх виділяє держава на фізичну ліквідацію копалень, лише 2,5 відсотка спрямовується на чисту ліквідацію. Багато шахтарських міст і селищ офіційно одержали титул депресивних. В окремі населені пункти навіть боляче заїжджати, бо там немає ні телефонного зв'язку, ні медпункту, ні школи, ні пристойної дороги, ні водогону, ні постійного електроосвітлення. Опалення -пічне. А мешкають там престарілі люди, які все віддали Батьківщині у найтяжчі для неї часи.

- Чи справді дбають про вугільну галузь і людей ті розподілювачі державного бюджету, які закладають пропорції у Верховній Раді?

- Упродовж 1997-2006 років для вугільної галузі України виділено сумарно майже 27 мільярдів гривень. Частина цих грошей була призначена на капітальне будівництво, закриття шахт, державну дотацію "вугільної тонни". Однак через фінансову кризу значні асигнування були переадресовані на покриття старої заборгованості по заробітній платі шахтарям. Це негативно позначилось і на розвитку галузі, і на її технічному переозброєнні.

В умовах поглиблення ринкових відносин у державі потрібні нові підходи (у тому числі народних депутатів) до реформування виробничо-технічного комплексу вуглевидобувної галузі, потрібні досконаліші стимули для збільшення обсягів видобутку палива та підвищення його конкурентоспроможності.

Нещодавно довелося прочитати в одному з періодичних видань про особливості державної підтримки вугільників у Німеччині. Там вартість тонни палива на ринку становить 60 євро. Гірникам держава платить за ту ж таки видобуту тонну 165 євро. Отака вона, справжня підтримка, і на сьогодні, і на майбутнє.

Мабуть, було б помилкою випрошувати гроші тільки у нашої, не дуже багатої держави. Чимало можуть зробити і самі керівники виробничих об'єднань та шахт. Прикладом тут може служити високопродуктивна робота колективів шахт імені О. Засядька, "Красноармійська-Західна N 1", "Должанська-Капітальна", "Краснолиманська", шахтоуправління "Донбас" та деяких інших. На жаль, цих інших не дуже багато. Якщо порівнювати якість вугілля, що видобувалось у Донбасі в 1976 році (тоді Україна видала 218,3 мільйона тонн палива за рік із зольністю 20 відсотків), з якістю вугілля в 2006 році, коли на-гора було видано всього 80 мільйонів тонн, та ще й із зольністю 38 відсотків, то радіти, прямо скажемо, нема чому. Адже фактично придатного для спалювання вугілля одержано лише 60 мільйонів тонн.

Є ще одна деталь, важлива для розуміння справ у галузі, а саме: лише кожна п'ята лава витримує заплановане навантаження. Це жахливо, що у нас вже побутують терміни "шахта без лави", "шахта-лава". Без різкого підвищення темпів підготовчих робіт галузі не вийти з кризи. Не можна вводити нові і реконструювати старі шахти та горизонти без шахтобудівельників, яких у Донбасі вже майже не залишилось. А це ж була еліта гірничої галузі, варто лише згадати їх працю на шахтах-мільйонницях, у створенні ядерного щита СРСР.

- Які ж перспективи українського вугілля?

- Вони, безперечно, є. Вже затверджена стратегія розвитку паливно-енергетичного комплексу держави до 2030 року і на найближчу перспективу. Україна має реальну можливість забезпечити потреби народного господарства в обсязі 100-110 і більше мільйонів тонн палива. Але для того потрібно реанімувати шахтний фонд, залучити пільговими умовами ефективних інвесторів, у тому числі закордонних. Слід пригадати, що саме іноземний капітал підняв Донбас на зорі промислової революції кінця XІX - початку XX сторіччя.

Безперечно, потрібно провести моніторинг усього шахтного фонду України. Добрим початком цієї роботи є створення моделі "паспорта шахти", яку створили фахівці науково-дослідних і проектних інститутів Донеччини у співпраці з облдержадміністрацією. Одним з першочергових заходів треба вважати надання вугільним шахтам юридичної самостійності. Кожне підприємство, а далі і кожен працівник мають відчути результати своєї діяльності у конкретних економічних вимірах. До широкого шахтарського загалу має нарешті прийти усвідомлення того факту, що кожна гривня, вкладена у вуглевидобувну галузь, дає три гривні у вартості кінцевої продукції.

Уже тривалий час в Україні не вщухають дискусії щодо того, чи варто нам на цьому етапі використовувати метан попутного видобутку. На шахті імені Засядька це питання вже зняте, там на метані працює когенераційна електростанція, яка перетворює тепло спаленого газу на електричну енергію. В Донбасі поклади метану становлять від 13 до 25 трильйонів кубометрів (тут діють різні методики підрахунку). Отже, наш край - це і потужний газовий басейн. Потрібна техніка і люди, які б зайнялися цією справою в загальному масштабі.

Відповідаючи на запитання, чи приречена вугільна галузь, хочу додати ще один аргумент на користь її життєздатності. У шахтах ми повинні видобувати не лише вугілля, метан, а й воду, будматеріали, рідкоземельні елементи. Одне слово, вугільну галузь чекає нове життя, якщо тут буде здійснена диверсифікація виробництва.