2005-08-11

Прометей Дикого степу<BR> <I>До 115-ої річниці з дня смерті Олександра Поля</I>

Слава України

Кілька років тому на центральному проспекті Дніпропетровська біля підніжжя стилізованого пагорба-кургану і брили залізної руди постав у бронзі енергійний чоловік із киркою в руці. Багато людей приходять сюди віддати шану славному землякові. Але якось довелося спостерігати й таке. Маля запитало маму: "Хто це?" Та стенула плечима, не знаю, мовляв, синку, написано, що якийсь Поль... 

Прикро - не те слово. Надто мало зроблено, аби про Олександра Миколайовича Поля знала широка громадськість. Адже ще 1887 року жителі тодішнього Катеринослава ухвалили безпрецедентне рішення: за життя Олександра Поля поставити йому пам'ятник, як громадянину, який воскресив придніпровський край. На жаль, цьому бажанню тоді не судилося здійснитися. Схаменулися, лише коли Поль помер. 

Намагалися звести Олександра Поля на постамент і вдруге. Вирішили у Кам'янському (нині Дніпродзержинську) підняти його на високий шпиль. І Поль мав у піднятій руці, мов Прометей, тримати вогонь. Відлили саме таку фігуру. Однак у ті неспокійні революційні роки на бронзового Поля наділи розірвані кайдани та пута, підняли на шпиль і назвали пам'ятником Прометею. 

А Поля викреслили з історії. З приміщення, де зараз Дніпропетровська обласна рада, викинули меморіальну дошку з ім'ям Олександра Миколайовича - першого почесного громадянина Катеринослава. І це в той час, коли спочатку у Франції, а потім у Німеччині вийшла друком книга про дивовижного Колумба Дикого степу - так нарекли Олександра Поля її автори. 

Як же поміщик став Прометеєм?

Був Поль, - стверджує дніпропетровський письменник Володимир Заремба, який за радянських часів доклав багато зусиль, аби належно пошанувати Олександра Миколайовича, - великим патріотом рідного краю і подвижником благополуччя свого народу. По лінії матері він з роду легендарного запорозького наказного гетьмана Полуботка. Народився Олександр у невеликому селі Малоолександрівка Верхньодніпровського повіту в сім'ї поміщика. Закінчив семирічну Полтавську гімназію зі срібною медаллю. Вчився в надто престижному на ті часи за європейськими мірками Дерптському (нині місто Тарту в Естонії) університеті. Оволодівав філософією і юриспруденцією, але збирався стати істориком. 

За власним зізнанням, йому змалку глибоко запали в душу розповіді рідної бабусі "про відчайдушний народ, який багато віків тому населяв наш край і звався скіфами, а особливо про запорозьких козаків, які як ідуть степом на татар, то немов маки цвітуть - таке барвисте у них вбрання". А Дмитро Яворницький пізніше писав, що "Поль ще хлопчиком лазив по горищах і комірчинах, скрізь відшукував різні предмети давнини і відтоді став відчувати до них прихильність". 

Але сталося так, що мрію свого дитинства Олександр Миколайович здійснив, пройшовши неймовірно тернистий шлях. За рік до закінчення університету померла його мати, а згодом і батько. Поль мусив негайно повертатися у маєток, давати йому лад. Захопився господарюванням. Володимир Платонов, автор останнього цікавого дослідження "Людина-легенда Олександр Поль", пише, що "в першу чергу Олександра Миколайовича зацікавило розведення цінних порід іспанських овець, створення кінних заводів на базі відомої апостолівської породи і покращання сірої української породи великої рогатої худоби".

Незабаром Поль, окрім маєтку, який дістався йому у спадок, придбав ще 1330 десятин землі і збудував цегельний завод. А маючи власну цеглу, заходився зводити стайні, кошари, корівники та конюшні. Заснував п'ять кіннозаводів, десяток вівцеферм. А кількість корів довів до кількох тисяч - невдовзі після того, як одружився, і його дружині Ользі Коростовецькій в якості приданого батьки подарували 1739 десятин землі в цьому ж Верхньодніпровському повіті. Поль першим розкріпачив своїх селян ще до реформи 1861 року.

Був Поль багатою і прогресивною людиною. Однак під кінець свого життя став майже старцем. Забрали у нього всі його маєтки за борги. Ні, не розтринькав їх Поль. Все почалося з того, що він пройнявся бідою: селяни губернії дуже часто потерпали від пожеж. Селянські хати згорали дотла, бо були вкриті очеретом і соломою. Хоч поруч, у Веселих Тернах і на Криворіжжі, "ще київські князі, а потім і запорозькі козаки добували аспід - різновид сланцю, придатний для виготовлення безпечної покрівлі". Отож Поль запропонував організувати пошук покладів аспіду.  

Його пропозицію відкинули. Тоді Олександр Миколайович вдався до розвідувальних робіт. Найнявши копачів, він вперше з'явився на Криворіжжі. Відтоді все в його житті перемінилося. Шукав аспід, та якось у печері Дубової балки натрапив на червоний камінь. Він не був схожий на жоден інший, які Олександр Миколайович бачив. Повіз до Петербурга у гірничу академію. Там зробили висновок: у камені 60 відсотків заліза, відтак це не камінь, а залізна руда. 

Відкриття покладів криворізьких залізистих кварцитів тривалий час приписували російським геологам - то одному, то іншому. Сьогодні достеменно відомо, що перші тутешні промислові розробки надр, пов'язані з "ломкою аспідного сланцю", розпочав Олександр Поль. Освоєння Кривбасу стало для нього щастям і бідою, метою і воднораз драмою його життя.

А все тому, що знадобилося довгих п'ятнадцять літ нелюдських зусиль, аби довести доцільність експлуатації знайденої руди. Справа в тому, що гірничий департамент уряду Росії дійшов висновку про безперспективність будь-яких розвідок і розробок на Криворіжжі. Тому у Катеринославі Поля і слухати не хотіли. Він подався на Луганщину. Там на той час виникли перші невеликі чавуноплавильні заводи. Та його знову очікувало розчарування: "А хто дасть субсидії на копальні, на прокладання шляхів?". 

Звернувся безпосередньо в гірничий департамент: відіслав туди зразки криворізької руди і став чекати виклику. А діждався виклику до катеринославського генерал-губернатора.

- Я вами незадоволений, - заявив губернатор. - Мені не дають спокою, висловлюють гнів із Петербурга. Шлете і шлете туди якесь каміння. Скільки можна бути таким наївним? 

Після цієї аудієнції з губернатором у Петербург полетіло донесення: "Затія поміщика О. М. Поля стосовно криворізьких руд і прокладання залізниці є маніакальною, оскільки Поль страждає розладом розумових здібностей"... 

Наступний крок, на який зважився Олександр Миколайович, і поготів можна вважати нерозважливим. Він подався у Німеччину. Зустрівся там із відомим професором геології Бернаром Котом, ознайомився з відкритим та підземним видобутком корисних копалин. Власним коштом привіз із собою двох рекомендованих Котом інженерів для гірничозаводського використання криворізьких залізних руд. Продав свій головний маєток, придбав у Дубовій балці 500 десятин землі, ще 500 взяв в оренду на 30 років. І заходився будувати тут першу копальню-рудню.

Незабаром практично все майно Поля було закладене векселями. Борги забрали корів, коней, овець, землю. Залишилися невеличкий будинок у Катеринославі та глиняна хата у Дубовій балці. Олександр Миколайович вкотре звернувся у столицю: "Бажання розвитку гірничозаводської промисловості змусило мене присвятити себе і свої заощадження цій справі. Зараз ситуація складається так, що без нагальної матеріальної підтримки я неминуче припиню свої роботи.

Адже за всі ці роки я не одержав ще жодного карбованця прибутку і не покрив навіть частки своїх витрат". З Петербурга відповіли, що оплачувати його фантазії ніхто не буде. 

Після цього Олександр Миколайович подався у Париж до тамтешніх капіталістів. Вони відразу відчули, чим тут пахне. Прохання Поля "поправити його власне фінансове становище" відклали на потім, зате хутко створили акціонерне товариство "Криворізькі залізні руди". На Криворіжжі почалася "залізна лихоманка", як писав, побувавши тут, відомий російський репортер Володимир Гіляровський. Через кілька років у басейні запрацювали 79 рудників, які видобували майже 200 тисяч пудів руди. А довкола зводилися металургійні печі - у Гданцівці, Катеринославі, Кам'янському, Олександрійську. І, звичайно, на Донбасі, бо минуло небагато часу, як із Довгинцевого у Кривбасі побігли паротяги у Ясинувату... 

Але все це було вже після Поля. Виснажений, Олександр Миколайович захворів і помер у злиденній хатинці 7 серпня 1890 року, не доживши два тижні до 58 літ. "Він помер, - чесно написав той же Гіляровський, - але якщо я пишу ці рядки, заради яких і опинився на Катеринославщині, то тільки тому, що він жив". 

Скарби для рідного народу 

Пам'ятаєте про згадувану вже дитячу пристрасть Олександра Миколайовича до історії? Він наче два життя прожив і подвійно був химерним паном. Ще молодим поміщиком, як сам писав у своєму щоденнику, "взяв у руки палицю і пішов пішки оглядати могили, городища і урочища". Щоб незабаром розпочати розкопки. Побував чи не в усіх куточках губернії - від Любимівки, Огріні, Кодака до Нікополя, Чортомлика, Капулівки та острова Хортиця. Щоб збирати предмети старовини, записувати спогади літніх людей, діставався і у Причорномор'я, в Ольвію. Так і набралося у нього за життя мало не п'ять тисяч речей та документів, котрі мали величезну історичну цінність і вперше відтворили ясну картину минулого тутешніх країв. І все це його могло матеріально виручити у найтяжчі хвилини, та... Незадовго до смерті Поля провідали працівники Лондонського національного музею. Нам відомо, сказали, що ви маєте унікальні реліквії давнини, і ми готові у вас їх купити - платимо двісті тисяч фунтів стерлінгів сріблом. Цих грошей з горою вистачить вам безбідно дожити віку, а наш музей забезпечить вам ще й світову славу. 

- Я нічого не продаю, - відповів Олександр Миколайович. - Скарби, про які ви ведете мову, коштують набагато дорожче, та вони не мої. Вони належать моєму народу і моїй батьківщині...

Гості поїхали, а Поль написав заповіт: "Передаю в дар жителям Катеринослава для музею старожитностей зібрану мною колекцію: 522 предмети кам'яного віку, 84 бронзового, 632 із древніх грецьких колоній, 356 скіфської доби, 322 київських княжих часів, 242 усякої зброї, 276 речей, які стосуються етнографії, 281 предмет запорожської і козацької давнини та 2060 монет різних часів, народів і цивілізацій". 

Мало хто знає, що сучасний історичний музей у Дніпропетровську імені Дмитра Яворницького до революції називався Музеєм Поля. А письменник Володимир Заремба, на якого я посилався на початку цієї статті, подвижницьке життя та жертовний подвиг Олександра Миколайовича назвав шляхом до вівтаря.